Ми все чуємо неправильно?

Чи буває взагалі об’єктивно правильна транслітерація між різними системами письма? Якщо ви бачили хоч один випуск квантової філології до цього, то мабуть, уже здогадалися: ні. Не буває.

А тепер трохи детальніше. Перш ніж переходити до власне розповіді, слід мати на увазі дві речі.

Перше. Транслітерація — це лише метод передачі написання однієї графічної системи засобами іншої графічної системи. Метод передачі звучання засобами графічної системи — це транскрипція. І при передачі іншомовних слів ці два методи вживаються здебільшого одночасно. Ми не зможемо відкинути один із них, навіть якщо дуже захочемо. Для позначення загального процесу вживатимемо слово “перекодування”.

Друге. Процес перекодування завжди двосторонній — ми не лише дешифруємо слова з чужої мови при запозиченні, а й шукаємо способів прийнятної передачі власних слів іншими знаковими системами. Ці процеси можуть взаємно впливати, але говорити про них слід окремо.

Другий випадок простіший. Він називається “офіційна транслітерація” і ви можете бачити його у своєму закордонному паспорті. Також якщо ви чули про рух Kyiv not Kiev, то розумієте, чому це важливо. Проте важливість не означає, що якась із цих транслітерацій більш правильна. Одна з них просто зроблена з державної мови України і є по суті самоназвою, натомість інша — світова спадщина російського колоніалізму. Самоназви справді важливі і їх дійсно варто використовувати, але це тема для іншого відео. Тут слід просто звернути увагу, що ні українська, ні російська версія назви не допоможе пересічній англомовній людині зрозуміти, як насправді називається місто в якійсь із мов. Позаяк пересічна людина з цих слів не здогадається, що в дифтонгах [уі] та [іе] насправді читається інтервокальний [йот]. Не кажучи про те, що жодна англомовна людина не прочитає у як [и] — цей звук в англійській ніколи не пишеться через y. Проте це абсолютно коректна транслітерація.

А от із нашим перекодуванням запозичень у свою мову все набагато складніше. І цікавіше, так.

1999-го року Еммануель Дюпо, Крістоф Пальє та Жак Мелер провели фонологічний дослід. Носіям японської запропонували прослухати два слова: [ebzo] and [ebɯzo]. І дослід показав, що японці загалом їх не розрізняють. Точніше, навіть не так. У першому слові вони все одно уявляють собі голосну, оскільки правила японської фонетики змушують їх чути в артикуляції проривного зайвий голосний. Так діє відкритий склад японської мови. В українській теж є подібні приклади — попри написання, ми часто вимовляємо і чуємо ім’я Александр як Александер, із так званою епентетичною голосною.

Дослід Дюпо продемонстрував надзвичайно важливу річ, яка сьогодні здається доволі очевидною: наша рідна мова впливає на те, як ми сприймаємо інші мови. Якщо у вас були ситуації, коли ви з першого, а то й із другого-третього разу не могли зрозуміти, як вимовляється іноземне слово, бо вам заважала українська фонетика — це воно. 

Так, українці, скажімо, часто читають (і чують) польську ą як [оу], спрощують читання до дифтонґа, з якого виникло сучасне звучання. Тому що їм так підказує українська мова: слово ręką українці будуть схильні читати як “ренкоу” або взагалі “рекоу”. Це такий собі фонетичний біас, властивий всім людям. Ми не “чуємо” кожен звук мовлення так, як він звучить, а радше адаптуємо його до звичної нам картини.

Проте зміни в нашому сприйнятті іншомовних слів, зокрема в запозиченнях, цей біас відповідає далеко не за всі різночитання. У посібнику “Фонологія мовних контактів” подано приклад іще одного спотворення, також у японській мові. Слово “сидр”, запозичене з американської англійської, в японській читається як [ˈsɑɪɾɚ]. Не треба знати японську, аби побачити, що читається воно трохи не так, як в англійській. 

Фонетичне запозичення англійського [‘saidə] в японській мові мало б дати [ˈsaida:], але замість звука, котрий реально читається, японці вирішили перейняти звук, котрий в англійській є лише на письмі. Це абсолютно неточний еквівалент англійського слова, але це абсолютно коректне для японської мови запозичення.

На цій проблемі будується один із еталонних аргументів українських дискусій про трансліт: Хемінгуей чи Гемінґвей? І ні, в цьому відео мова не піде про х/г. Тут я лише зверну вашу увагу на те, що з погляду відповідності ориґіналу жодна з версій і не є правильною. Погляньте на транскрипцію [ˈhemɪŋweɪ]. В обидвох спробах передати це прізвище [xeminɣuei] / [ɦemingwei] ми поводимось так, ніби там є дзвінкий м’якопіднебінний звук і немає назального призвука. Не тому що наша фонетика змушує нас це чути. Просто тому що ми знаємо, як його прізвище пишеться в англійській мові. 

Неможливість об’єктивно точної транслітерації пов’язана з рядом факторів. По-перше, із прикладу з Гемінґвеєм можна побачити що, попри існування кількох стратегій адаптації, точна транслітерація неможлива без спільної фонетики. Оскільки у нас немає ні звука [h], [ŋ], ми повинні шукати їм якісь подібні замінники. Джерело запозичення: усна чи письмова мова, напряму чи з російської тощо, сильно впливає на наш вибір.

Але навіть це лише поверхня. У корейській мові є англійське запозичення “інтернет”: [intənet̚]. Проте якщо ви хочете поставити це слово у місцевий відмінок, вам потрібно додати до нього е. І тоді корейці зроблять надзвичайно цікаву річ. Вони змусять цей корінь працювати за правилам корейської фонології. Тому в місцевому відмінку приголосний зміниться, а слово буде читатись [intənese]. У корейській фонетиці всі ці звуки ([/t], [tʰ], [t’], [tɕ], [tɕʰ], [tɕ’], [s], [s’/]) в кінці слова зливаються в аплозив [t̚]. Коли ж ми додаємо до основи флексію, корейці ніби ретроспективно уявляють, яка їхня приголосна має з’явитися в середині слова замість т. І цьому правилу підкоряються, наскільки мені відомо, всі запозичення в корейську мову.

У нас є подібний процес, хоч далеко не настільки яскравий. Скажімо, в українській мові слово “хрін” має дві форми родового відмінка: хріну і хрону. Як ви думаєте, яка з них “більш правильна”? Якщо ми спробуємо шукати праформу слова за системою відмінювання хрін-хрону, то будемо змушені зробити висновок, що колись воно виглядало як *xronъ. Хоча коректна праформа цього слова *xrěnъ. Тобто там етимологічний ять, і “коректне” відмінювання тут за парадигмою хліб-хліба.

Чому це стається? Тому що ми любимо ікавізм, а любов штовхає нас на божевільні вчинки. Скажімо, змушує нас виправляти свої власні слова, аби вони здавались нам “більш правильними” за мірками фонетичних процесів, які з ними навіть не пов’язані. Що вже казати про гіперкорекцію в запозиченнях і кальках, наприклад, достопам’ятні “підкаст”, “від кутюр” чи “настілка” замість “настолка” та інші.

Причина, з якої всі ці зміни відбуваються, з одного боку, проста, з іншого ж — невирішувана. Описані фонетичні упередження не просто інтуїтивні, а евристичні. Власне, їх можна назвати лінгвістичним проявом евристики доступности. 

 Cуть евристики доступности у тому, що ми зазвичай робимо автоматичне припущення про більшу значущість речей, які ми легше пригадуємо. Скажімо, в дослідженні Тверського і Канемана людям ставили запитання: яких слів ув англійській мові більше: тих, що починаються з к, чи тих, у яких к — третя літера? Піддослідні легко пригадували купу слів, які починаються з к, оскільки перша буква слова в процесі читання є буквально найважливішою. Ми більш схильні помітити помилку в написанні першої літери, ніж зайві чи переставлені місцями літери всередині слова. Тому навряд чи хтось має в себе в пам’яті інформацію про слова, у яких к — третя літера. Саме до цього, зрештою нас і привчають словники. Відповідно учасники експерименту сильно недооцінювали кількість слів, у яких к — третя літера. Насправді ж в англійській мові слів, які починаються з к — втричі менше.

На рівні фонетики це означає, що мозок автоматично буде підсовувати нам подібні звуки, до яких ми звикли, а не розбирати реальні нюанси звучання. Цей ефект буває настільки потужним, що людина може буквально не чути різниці між двома абсолютно різними для носія іншої мови звуками. Іноді ми йдемо ще далі і починаємо вносити в неправильно почуті звуки ті правила, за якими вони мали б історично працювати в нашій мові, як у прикладі з корейським Інтернетом. Це ключовий фактор, що лежить в основі такого явища як “акцент”. Врахуйте, що ми ще й запозичуємо слова в різні способи, через різних посередників, у різний час і переважно не думаючи про те, як це слово має узгоджуватися з рештою мови. 

Саме через те, що наш мозок не є абсолютно досконалою машиною для сприйняття та інтерпретації реальности, мова не може працювати як ідеально структурована система. У ній є загальна структура, але вона зафіксована в часі. У справжньому мовному процесі постійно відбуваються численні випадкові зміни. Це в прямому сенсі означає, що сьогодні ми говоримо так, а завтра інакше. Це не скасовує потреби в стандарті, але демонструє, що жоден стандарт ніколи не буде досконалим відображенням мови. Йдеться радше про оптимальні стратегії, ніж про точні відповіді.

Переглянути відео Ми все чуємо неправильно? можна тут