Чому ми розуміємо одне одних?

Сегодни будем говорили про то, як балакає Україна. Найкоротша відповідь на це запитання — дуже по-різному. Перше, що слід знати про українські діалекти — Україна настільки величезна, що було б дивно, якби всі ми говорили однаково. Тож як ми говоримо?

Спершу розберімося в термінології.

Наріччя — це сукупність близьких діалектів, як географічно, так і за рисами. 

Діалект або говір — це  складова частина наріччя. Коли ми говоримо, скажімо, про мову гуцулів, бойків чи іншої етнографічної групи, то йдеться саме про діалект. 

Говірка — це частина діалекту, відділена від решти якимись спільними рисами. Наприклад, у межах середньонаддніпрянського діалекту є лубенська і диканська говірки тощо.

 

А тепер переходимо до справи. В українській мові виділяють три наріччя: північне, південно-західне і південно-східне. В одному з відео про історію української мови ми згадували теорію мовних центрів Юрія Шевельова. Згідно з нею, українська мова сформувалася з двох великих осередків: галицько-подільського і київсько-поліського. Ці запропоновані Шевельовим осередки приблизно співвідносяться з південно-західним і північним наріччями відповідно.

І от перше запитання: а південно-східне звідки взялось? Південно-східне наріччя, котре займає переважно степову частину України, справді постало пізніше за інші, по мірі заселення цих територій осадами, тобто постійними господарствами. Тому діалекти південно-східного наріччя, з одного боку, мають порівняно менше “ексклюзивних” слів, а з іншого — часто перегукуються з діалектами інших реґіонів, оскільки заселяли ті землі люди з різних країв. 

Але це не означає, що на територіях, де нині розмовляють цим наріччям, раніше ніхто не жив. У середньовічні часи там кочували різні народи, від печенігів до татарів. Та й слов’яни здавна селились на тих землях, просто переважно осібно, без великих поселень. Звісно, російська пропаганда стверджує, що до російської колонізації на тих землях не було нікого і нічого, але правильніше буде називати цю територію фронтиром, зоною, яка не належала жодній державі і на якій через це постійно відбувалося змішання мов і говірок різних людей.

 

Почнемо з південно-західного наріччя, оскільки з трьох воно найбільш різноманітне, а діалекти в його межах можуть відрізнятись дуже помітно. Скажімо, є слово “прятати”. Всупереч тому, що ви могли подумати, воно означає “прибирати”. Але якщо на Бережанщині це слово вимовлятимуть як “прєтати”, то на сусідній Рогатинщині уже як “пр’ятати”.

Рогатинська версія вимови цього слова відображає дуже архаїчний процес, котрий передує навіть Галицькому князівству. Донині в селах над Дністром р перед йотованими залишається твердим: зор’я, а не зоря; бур’я, а не буря тощо. Натомість на Бережанщині кажуть “прєтати” не випадково. Саме місто “Бережани” місцеві мешканці вимовляють як “Бєрєжєньи”. До речі, ви в цьому слові чуєте и чи е?

Правильна відповідь десь посередині. У південно-західному наріччі взагалі не дуже розрізняють ці два звуки. Скажімо, звичне всім слово “дивися” прочитають радше як “дьивьиси”. І навіть це не межа. На Галичині та Буковині після м’яких і шиплячих звук [а] теж читається як оцей середній звук між [е] та [и]. Саме тому всі голосні в слові “Бережани” звучать однаково. І багато звичних слів теж можуть звучати якось химерно: не шапка, а шьипка, не теля, а тилє, не часник, а чьисник.

Звуку [о] теж змінився — він у ненаголошеній позиції перетворився на [у], тому замість “кожух” тут скажуть “кужух”, а успішного учня похвалять словом “мулудец”. М’якість із [ць], як бачите, теж кудись поділась.

Ще одна дуже прикметна риса, яку нечасто згадують: приголосні “де ти з’їси ці лини” перед [і] мали би бути м’якими. Але якщо це [і] походить з етимологічного [о] (як у словах дім чи стіл), попередній приголосний багато де вимовляється твердо. Тому д’ім і ст’іл, але тіло.

Хоча з останнім словом теж не все так просто. [Дь] і [ть] у південно-західному наріччі перейшли в [ґь] і [кь] відповідно. Тому, хоч слово “дєдьо”, тобто “батько”, записується через д, в деяких говірках, особливо в карпатському реґіоні, воно читатиметься як ґєґьо. Тіло, відповідно, стане кілом, а тістокістом. Сьогодні “літературне” і “діалектне” читання слова навіть можуть позначати різні речі. Скажімо, хліб печуть із тіста, натомість домашня локшина — це саме кісто.

 

Морфологія і граматика південно-західного наріччя теж помітно відрізняється від літературної норми. В тому сенсі, що вона помітно архаїчніша. Скажімо, у південно-західному наріччі збереглись форми праслов’янського перфекта. В літературній українській дієслова в минулому часі мають дві форми: для однини і множини. Але не в південно-західному наріччі. Скажімо, слово “читати” у минулому часі має шість різних форм: читав-им, читав-ис, читали-смо, читали-сте і стандартне читав/читали.

Ба більше, давноминулий час також цілком собі зберігся: “був-им читав” означає дію, що завершилась в минулому і не впливає на момент мовлення, а “читав-им” — дію, що впливає на момент мовлення. Тому, скажімо, “Був-им колис читав, але вже ніц не пам’ятаю”, але “Якраз читав-им, як ти прийшов”.

Займенники теж відрізняються. З одного боку, тут вживають короткі форми на кшталт “го” і “му” замість “його” і “йому”. З іншого боку, вказівні займенники навпаки, подвоюються, або ж редуплікуються. Тому кажуть “тото” і “сесе” замість просто “то” і “се”.

Звісно, це лише найзагальніші риси наріччя. Але, по-перше, більшість із них також не універсальні, важко знайти рису, яка була би притаманна кожній говірці цього наріччя. З іншого боку, кожен діалект, ба навіть кожна говірка в межах діалектів матиме свої ексклюзивні риси, які можуть здаватися дивними вже в сусідньому селі. 

Північне наріччя також називають поліським, бо, якщо не рахувати невеликий підляський говір, його ареал власне обмежується Поліссям. І з ним пов’язані зразу кілька цікавих діалектологічних проблем. По-перше, його ареал тягнеться вздовж цілого білоруського кордону і частково російського в Чернігівській області. Це означає, що дуже багато рис північного наріччя будуть перехідними між південнішими діалектами (що особливо добре видно в західнополіському говорі) та білоруською мовою. А на східному Поліссі, особливо в Чернігівській області, буде більше рис російської мови. Як, наприклад, у цьому записі.

Але передовсім поліське наріччя характерне своїми голосними. Скажімо, ці давні звуки (ę, ě (ѣ), о) в словах рефлексуватимуться по-різному залежно від того, чи вони наголошені. П’ять, але пети. Яма, але ємки. На волинському поліссі ять дав чергування [і] з [и], як у дід, але дидок, ліслисок. А далі на схід звучатиме вже чергування [іе] та [є]: діед, але дєдок, ліес, але лєсок.

І взагалі, коли ми говоримо, що в сучасній українській немає дифтонгів, Полісся це не стосується. Звісно, поліські дифтонги — не ті самі, що в праслов’янській мові. Вони з’явилися задовго після занепаду дифтонгів у праслов’янській та в інших позиціях, але саме за ними поліський говір впізнати найлегше: піеч, але печі. Туок, але току. Вуол і сіем замість віл і сім тощо.

Проте й архаїчних рис поліщукам не бракує. Наприклад, у давальному відмінку множини іменники другої відміни зберегли свій архаїчний вигляд: дати сіена биком, а не бикам. Кіт ховається в корчох, а не в корчах. Іще одна дуже характерна риса: прикметники чоловічого роду вживаються в усіченій формі, наприклад, прічінни і четвіорти, а от жіночий і середній рід зберігають довгу, або ж нестягнену форму: святеє, а не святе, далекая, а не далека тощо.

А от щодо лексики поліського наріччя, то тут все цікавіше. Через велику протяжність реґіону з різних боків він переходить у діалекти різних мов. Тому лексична різниця між західним і східним Поліссям іноді буває навіть глибша, ніж між гуцулами і подолянами: що на західному Поліссі чаква, а в центральному — драгва, те на лівобережному — топкає балота.

З південно-східним наріччям ситуація складна. Воно ділиться на три основні говори: наддніпрянський, слобожанський і степовий. Наддніпрянський говір найдавніший з них. Власне, це єдиний говір наріччя, котрий сформувався ще в домодерні часи. Але, оскільки формувався він переважно вихідцями з більш північних реґіонів, котрі розселялися вниз за течією Дніпра, багацько рис цього говору перегукуються з північними. Наприклад, давня фонема [о], котра так остаточно і не перейшла в [і], тому багато де досі вимовляють воз, радость, порог. З погляду південно-східного наріччя Запоріжжя таки належить називати Запорожжям.

Взагалі в південно-східному наріччі нескладно знайти риси, характерні іншим говорам. Наприклад, як і в південно-західному, повсякчас трапляється нерозрізнення е/и та о/у (приїхали, село; обід, могила). Як і в південно-західному, ть подекуди змінюється на [кь] — тому кісто і кіло.

Але, на відміну від усіх інших говорів, наддніпрянський дуже хаотично поводиться з протетичними приголосними. Іноді вони з’являються там, де не чекали: ворати, їроплан. Іноді перший приголосний зникає навіть там, де він є частиною кореня. Наприклад, орох, а не горох. А ще, звісно, специфічне [ль]. Було, молоко, ходили. І за цим [ль] найлегше впізнати, де ж балакають цим наддніпрянським діалектом — і, відповідно, де говорять найдавнішою версією південно-східного наріччя — Черкащина і Полтавщина. 

А от Слобожанський і степовий говори сформувалися вже в козацькі часи, з процесом заселення цих територій. Слобожанський говір, скажімо, локалізований не лише в Україні, а й доволі глибоко заходить на Курщину, Білгородщину, Вороніжчину і Ростовщину. Тому, з одного боку, прикордонні російські села балакають українськими говірками. З іншого боку, в слобожанському говорі багато “російських” слів чи артикуляції спільних слів, яка носіям літературної мови може нагадувати російську. Через це слобожанські говірки дуже часто відкидають як звичайний суржик, що, звісно, не йде нікому на користь.

Історія степового говору ще коротша, оскільки крайній південь України уповні заселили щойно двісті-триста років тому. Через це, а також через колонізаційну політику російської імперії, степовий говір містить дуже багато вкраплень із грецької, болгарської, німецької, румунської та інших мов, не кажучи про сильні тюркські впливи. З іншого боку, він страшенно атомізований — на відміну від решти, у ньому важко простежити географічну тяглість. Проте і він виходить далеко за межі сучасної України: українську мову Кубані можна віднести саме до степового говору. 

 

А тепер не зайве розповісти про деякі проблеми, пов’язані з українською діалектологією. З одного боку, українські діалекти справді, без жодних сумнівів, зазнали потужних впливів русифікації, особливо впродовж ХХ-го століття. Якщо вам здавалося, що більшовики розвивали шкільництво з любови до народу — вам здавалося. Совєтська школа — це від восьми до десяти років тотального контролю держави над інформаційним полем дітей та підлітків, а русифікувати письменних людей через книжки набагато легше, ніж неписьменних — через церковні чи партійні проповіді. Проте це все ще українські діалекти. І ми нітрохи не допомагаємо ситуації, коли огульно записуємо все, що звучить на цих теренах, у “суржик”, а не пробуємо розібратися, що це за слова та чому вони тут.

І це не кажучи про проблеми діалектології конкретно як науки, а їх теж вистачає. По-перше, найдавніші відомості, котрі мали би бути й найбільш цінними, робили ще до появи компактних диктофонів. Це означає, що мовців записували на слух, відповідно до того, як самі чули їхні слова. Можна здогадатися, що чули не завжди точно, а записували тим паче.

Навіть у період записів на диктофони розшифровку часто доручали студентам. І тут теж грає роль людський фактор: студенти, особливо ті, котрі самі не є носіями діалекту, припускаються помилок, неправильно чують і неправильно записують. Так само людський фактор спонукав зараховувати деякі локальні риси до ознак цілого діалекту, іноді помилково, — не забувайте, що буквально кожне село говорить трошки по-іншому. А у великих селах — і кожен кут.

Ще один вагомий фактор: радянський союз, наука в якому була підпорядкована ідеологічній повістці, не те щоб дуже дбав про фіксацію та опис різноманітности української мови. Скажімо, гуцульський діалект визначають як один діалект, хоча закарпатські, галицькі та буковинські гуцули говорять помітно по-різному. Діалектологія визнає районування цього говору, але фактично подає його як річ монолітну. Тож, напевно, сучасній діалектології також варто з нуля переглянути районування, бажано вкупі з даними з інших сфер: фольклористики, етномузикології, етнографії.

Є й ще одна велика проблема. Люди, котрі живуть на певних землях, не завжди там жили. Проте діалектні мапи, описуючи регіональні явища, зазвичай не позначають інклюзи інших реґіонів, не кажучи про більш ретельне вивчення взаємовпливів. 

 

То що ж із цим всім робити? Найменше, що може зробити кожен із нас — це припинити називати говірку рідного села суржиком. Навіть якщо ваш діалект сильно русифікований, передовсім це ваш діалект. І за мету варто ставити не “позбутись цієї вимови”, а розібратись у власній мові. Прийняти фонетичні особливості та діалектизми, бо вони є тим, що вирізняє особисто вас у середовищі єдиної української мови. Цікавтесь тим, як у вас говорять, і збагачуйте мову зокрема завдяки місцевим особливостям. Навіть якщо вони вже призабуті. Особливо якщо вони вже призабуті, бо мова існує лише там, де нею говорять. А повна втрата діалектів, навіть якщо йдеться про специфічну говірку кількох сіл — непоправна. Це буквально частина нашої з вами мови, яка загрожує безповоротно зникнути.

Пам’ятайте, що коли ми тавруємо діалектне мовлення як “сільське” чи приписуємо його виключно неосвіченим людям — ми буквально повторюємо російську пропаганду щодо української мови. А Росія не ставила собі за мету навчити нас добре говорити українською. Росія ставила собі за мету змусити нас говорити російською. І сором за мову малої батьківщини був одним із найважливіших кроків у цьому процесі.

 

Переглянути відео Чому ми розуміємо одні одних? | Українські діалекти можна тут

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *