Пам’ятники Пушкіну ‒ зносити чи ні?

Нині багато розмов точиться про те, що напад Росії на Україну нарешті дозволить людям прозріти і побачити, що пам’ятники російським і радянським діячам у наших містах і селах абсолютно зайві. Проте чи так це насправді? Подібні сподівання були в Михайла Грушевського і більш як сто років тому:

“Всіма сими парадоксами й натяганнями, повторюваними так довго, що їм починали справді вірити ті, котрі їх повторювали, замазувано, масковано, заслонювано ту велику історичну, культурну, психологічну, всяку, яку хочете, межу, яка від віків розділила Україну від Московщини, український нарід від московського. Не добачати її могли тільки люди в шорах, засліплені й оглушені тими фальшивими, століттями повторюваними фразами. Реальні факти на кождім кроці говорили про глибоку антитезу сих двох близьких по крові, а відмінних духом народів, і, мабуть, аж нинішнє “велике потрясіння”, сей кривавий напад большевиків на “хохлів” і огонь руїни знищить ті шори, ті пов’язки, котрі лежали на очах українських громадян і не давали їм орієнтуватись в реальних фактах”.

Може, хоч цього разу до більшости прийде правильне рішення?

 

Пам’ятники – це не просто скульптури, котрі стоять собі гарні десь на вулиці або в парку. Від самого початку, коли перші пам’ятники приурочували богам або звитяжцям на спортивних змаганнях, пам’ятники завжди були більшим, ніж просто скульптурою.

З погляду світського мислення, пам’ятник відображає реальну людину та її переконання, за котрими ми її знаємо. З погляду магічного мислення, котре в цих питаннях трапляється набагато частіше, ніж ми були б готові визнавати, пам’ятник і є реальною людиною, пам’ятник і є втіленням всіх тих переконань, за якими людину шануємо, цінуємо і готові її пам’ятати навіть посмертно. Пам’ятники наділені силою, по-перше, організовувати, а, по-друге, буквально створювати міський простір навколо себе.

Тому що міський простір не складається з будинків. Він складається з будинків, але також назв вулиць, інформаційних табличок на цих будинках, пам’ятників та іншої топографії.

Так, скажімо, пам’ятник Тарасові Шевченкові стоїть у сквері Тараса Шевченка між двома корпусами КНУ імені Тараса Шевченка не просто так, а тому, що це ансамбль. Ансамбль, зокрема, смисловий. І пам’ятник, і сквер, і університет разом творять одне суцільне повідомлення. Знаходиться цей ансамбль, щоправда, біля площі і станції метро “Льва Толстого”, але це, з певного погляду, навіть ліпше ілюструє проблему, з якою ми тут намагаємось розібратися.

Ось один приклад того, як радянські пам’ятники організовують, чи організовували, простір навколо себе. Скажімо, в Івано-Франківську, як і в кожному населеному пункті України, є пам’ятник Червоній армії. Ну, знаєте, тим воїнам-визволителям, котрі поклали свої життя у боротьбі з нацизмом у Другій світовій. Він радше меморіальний. Він не настільки агресивний, як пам’ятник, скажімо, у Чернівцях, але він є, і його значення не вичерпується самими лише пам’ятником. Воно виходить на прилеглі вулиці і організовує також їх.

У радянські часи вулиця, на якій цей пам’ятник знаходився, називалась Леніна, і вела вона до вулиці Радянської. Натомість вулиця, яка вела до вічного вогню, називалась на честь полковника Гаркуші, котрий брав участь у вигнанні нацистів з Івано-Франківська, бо назвати цей процес визволенням я, даруйте, не можу. Так от, у випадку із цим меморіалом вся географія навколо нього складається у суцільний сюжет вдячності Радянському союзу та героїчному подвигу “радянського народу”. Всі ви про це знаєте.

Але вулицю Гаркуші нещодавно перейменували на вулицю Михайла Мулика. Вулиці Леніна і Радянська давно вже стали вулицями Лепкого і Незалежности відповідно. Цей радянський меморіал більше не має жодного сенсу, тому що топографія, міський текст, у який його було вписано, зруйновано. Він не несе для нас жодної інформації, тому що повідомлення, єдине повідомлення, яке цей пам’ятник здатен транслювати, уже давно не актуальне.

І тут можна вловити найважливіше питання, яке у нас має виникати до російських і радянських монументів: а хто і чому їх взагалі встановлював?

Так, пам’ятники невідомому солдату чи пам’ятники радянській армії у західних реґіонах, окупованих Радянським союзом у 1939, а тоді повторно окупованих у 1944, були інструментом приниження, нагадування місцевому населенню про окупацію і про те, що історію цього краю відтепер пише окупант. І героїв цього краю призначає також окупант. Місцеве населення не має права на власну історію і пам’ять, лише на те, що йому запропонують з Москви. Такі пам’ятники насправді не навчають історії. Вони повідомляють конкретний ідеологічний факт, який населення просто має засвоїти. І звідси, власне, численні дискусії про доцільність саме таких пам’ятників “визволителям” в українських містах. Чому? Та тому що місцеве населення десятиліттями на всіх рівнях тотально переконували в тому, що пам’ятник “подвигу” радянських бійців є обов’язковою архітектурною і смисловою домінантою будь-якого міста. Інших способів вшанувати полеглих у Другій світовій для нас просто не існувало. І, відповідно, багато хто не може помислити про них і до сьогодні.

Радянський міт про “звільнення Європи”, у який повинні були вірити всі від Владивостока до Берліна, слугував водночас таким собі інформаційним якорем, він наголошував і нагадував про панування Радянського союзу на цих територіях. Він був одночасно свідченням і підставою для “легітимного” радянського панування.

Саме тому, на відміну від вшанувань невідомого солдата, поширених у західних країнах, ці пам’ятники зазвичай ставили за межами цвинтарів. По-перше, тому що звичайні цвинтарі мали надто потужне релігійне навантаження. По-друге, тому що пам’ятник невідомому солдату в радянській інтерпретації – це сам собою альтернативний цвинтар. Він водночас ховає в собі “полеглих героїв” і слугує джерелом “героїзму” для наступних поколінь. Це те, що дуже добре зрозуміли у сучасній Росії, сформулювавши до лаконічної фрази “можем повторіть”.

І Лєв Толстой, котрий просторово передує Шевченкові, і невідомий радянський солдат, котрий своєю присутністю підминає, як під копірку, простір абсолютно кожного міста, в якому він стоїть, є лише симптомами глибшої проблеми. Сам собою діяч, той-таки Лєв Толстой, може бути чимось абсолютно нешкідливим. Ви можете любити Льва Толстого як письменника і залишатись при цьому патріотом України. В цьому немає жодних проблем.

Але у випадку з пам’ятниками і у випадку з назвами вулиць ми говоримо не про людей. Ми говоримо про історії, які ці конкретні назви розповідають нам із вами про нас самих. Тому важливо, хто і для чого називав ці вулиці і зводив ці пам’ятники. Важливо, хто обрав ці домінанти як основу нашої локальної ідентичности, через що мешканці центру Києва сьогодні тісніше асоціюються із Львом Толстим, ніж із будь-яким із місцевих діячів. Ми досі віримо в історію наших локальних ідентичностей, яку нам розповідає совок. І багато хто, відчуваючи щиру відразу до червоного прапора і ковбаси по 2.20, все одно чомусь вважає ці історії про “нижчу” українську ідентичність любими серцю. Тому що у 1940-х роках невідомий солдат «звільнив» його населений пункт від нацистів.

А зараз давайте розберемо основні аргументи проти  і подивимось, чому вони не працюють.

 

Це слизька стежка. Гаразд Щорс і Ватутін, але тепер Пушкін і Достоєвський! Що далі, Шевченко?

Ні. Це, загалом, була вичерпна відповідь, але якщо ви хочете трохи розгорнутішої, то ось: ні, далі не Шевченко. Цей аргумент виглядає так, ніби знесення пам’ятників і перейменування вулиць – це якась така природна стихія, яку ми просто намагаємось вивільнити, зірвати дамбу, а далі вона порине уже сама, і як поперейменовує нам усі вулиці, і ми нічого не зможемо зробити. Проте насправді ми самі намагаємось переформувати свій простір, ми самі проводимо в цьому процесі межу. І тому на питання “а де ж ми зупинимось” правильна відповідь: десь. Де вирішимо, що нам достатньо. Але наївно, щоб не сказати “тупо”, вважати, буцім Шевченко і Франко в процесі деколонізації мають шанси піти за російським кораблем. Не мають, просто тому що вони не означають для нас тих речей, які для нас означають Толстой і Достоєвський. Шевченко і Франко були інкорпоровані в радянський дискурс, тому що викреслити їх із народної пам’яти було неможливо, а не внесені туди, як Толстой і Достоєвський, як обов’язкові для розуміння усім широким вкраїнським народом.

 

Ми не маємо знищувати нашу історію лише тому, що вона комусь неприємна.

І це правда. Ми не маємо знищувати історію лише тому, що комусь вона неприємна. І тому я абсолютно підтримую проспект Бандери у Києві. Проте колгоспи і планова економіка – це, як би, теж частина нашої історії. І шо? І де пам’ятники третій п’ятирічці? Де пам’ятники колективізації? Трохим Лисенко – теж українець, а питання про лисенківщину натурально винесені на ЗНО. І де пам’ятник Лисенку?

А їх немає. І навряд чи хтось із вас не розуміє, чому їх немає. Хоча ні, пам’ятник колективізації у нас є. Він називається “Меморіал жертв Голодомору”.

Зверніть увагу на те, що в українській мові є два слова, по суті, однакові, проте з абсолютно різними значеннями: пам’ятник і меморіал. Меморіал пов’язаний радше з тим, що у нас є практики суспільної комеморації, колективного вшанування трагедії через спільний спогад про цю подію. Тому в Україні є меморіал Голокосту, але немає пам’ятника Голокосту. Що дуже правильно, якщо задуматись. Саме тому меморіал Батуринської різанини абсолютно доречний, але пам’ятника Петру І в Україні існувати не має. Просто тому, що наша з вами історія в контексті цих подій і в контексті цих діячів працює абсолютно не так, як російська. Зараз не перший наш конфлікт в історії! І слід розуміти, що більшість дискусійних пам’ятників працюють саме на цьому розходженні. Те, що для росіян заслуговує пам’ятника, для нас дуже часто є меморіалом.

До речі, про дискусії. Пам’ятник Катерині ІІ, який в Одесі відновили у 2007 році, перед цим політично дуже завбачливо перейменувавши на “Пам’ятник засновникам міста”, викликав цілу купу скандалів, які в підсумку дійшли аж до Верховного Суду. Звісно, практично всі, хто захищали цей пам’ятник, захищали його звичною фразою: “це ж наша історія”. Питання, чому нащадки рабів 19-го століття воліють захищати пам’ятник діячці, котра запровадила на українських землях рабовласництво, пропонуємо лишити відкритим.

Тому що, звісно, жодного меморіалу рабовласництву в Україні в Одесі немає, і, наскільки відомо, не планується. Зате паралельно із пам’ятником Катерині ІІ (а не “засновникам міста”, не обманюйтесь) там є пам’ятник Шевченку, ну, знаєте,  бо він гарно писав про цей, створений Катериною, стан речей:

Можливо, це стане новиною для людей, котрі захищали пам’ятник Катерині ІІ чи пам’ятник Ватутіну в Києві, чи якісь інші пам’ятники, але історію ми вивчаємо з книжок, документів та усних розповідей. Пам’ятники не належать до засобів запису історії. Пам’ятники – це засіб вшанування тих, хто на пам’ятнику зображений.

Знищення пам’ятників окупації не знищує пам’ять про окупацію, інакше у багатьох європейських містах донині стояли б погруддя і статуї Адольфа Гітлера. Навпаки, активний процес переосмислення і намагання з’ясувати, яку роль, яку функцію ці пам’ятники виконують в публічному просторі, і чому деякі з них потрібно усунути, допомагає нам набагато ліпше пізнати і вивчити свою історію, ніж було б можливо у тоталітарному наративі, який ці пам’ятники створюють. Пам’ятники не є інструментом запису історії, але вони є постійним нагадуванням про те, яким чином ми цю історію пам’ятаємо. І у радянському випадку вони потрібні для того, аби нам усім легше було повірити в те, що окупанти – це насправді такі визволителі.

 

Цікаво, що аргумент про “пам’ятати історію” переважно наводять не фахові історики, а політики без профільної освіти, для котрих ця позиція є способом убезпечити певну частину своєї політичної повістки. Так, коли депутат-регіонал захищає від знесення погруддя Леніна чи пам’ятник радянським окупантам, йдеться не про історичну пам’ять. Йдеться про чіпляння за той тоталітарний спосіб пам’ятати Радянський союз як усе хороше, що було в нашому житті, і надзвичайно двовимірний спосіб трактувати всіх, хто бореться із продовженням перебування таких пам’ятників, як нацистів, цього одвічного уявного, але екзистенційного ворога русского мира.

Також важливо пам’ятати, що у дискусіях про пам’ятники не йдеться про боротьбу з нащадками людей, котрі були на цій землі окупантами, а зараз є нашими знайомими, друзями, партнерами чи родичами. Просто тому, що діти не відповідають за гріхи своїх батьків. І наші сучасні знайомі не мають жодного стосунку до того, що їхні батьки і діди були на цих землях окупантами. Проте якщо людина починає вигороджувати цей пам’ятник, захищаючи заразом і його контексти – що ж, ця людина виправдовує вбивства мільйонів українців із політичних міркувань. Саме це виправдання геноциду, а не походження людини, стає підставою для персональної моральної відповідальности.

 

Якщо вже ви захищаєте історію, то помістіть ці пам’ятники в музеї, де їм і місце.

Так, дійсно, тоталітарні пам’ятники у музеях із відповідними інформаційними табличками та поясненнями – це загалом непогана ідея. Але вона наштовхується на кілька проблем, і перша з них – логістична. Пам’ятників совку у нас тупо більше, ніж музеїв. Тому що ці пам’ятники були в кожному населеному пункті, а музеї – ні.

По-друге, пам’ятники, призначені для розміщення надворі, доволі складно утримувати, а в окремих випадках в принципі складно вмістити у музеї, призначені для експонування речей у приміщенні; вони просто не пристосовані для цього. Не кажучи про те, що для догляду і відповідного інформаційного супроводу нам потрібно багато персоналу, в той час як дивідендів такі речі приносять насправді вкрай небагато. Дуже складно уявити, щоб вінницький пам’ятник Горькому, котрому давно вже місце на звалищі і котрий захищають саме аргументом, що “це ж культура”, раптом став окрасою місцевого краєзнавчого музею і люди йшли туди, щоб подивиться на Горького. Не буде цього. Тому що в більшості своїй ці пам’ятники власне позбавлені будь-яких історичних і культурних сенсів, і єдине, на що вони здатні після розвалу Радянського союзу – це підігрівати в окремій частині населення солодке почуття ностальгії.

Але навіть якщо ми передамо ці пам’ятники музеям – їхня історія на цьому не закінчиться. Вони не втратять свого тоталітарного значення. А для того, щоб запрацювати по-новому, знадобиться координована робота фахівців – істориків та музейників. Перші повинні будуть надати фаховий коментар та інформаційний супровід для цих пам’ятників, пояснивши їхню тоталітарну роль та причини, з яких вони вміщені в музей, натомість музейникам доведеться помізкувати, яким чином вбудувати їх у вже готову і сформовану експозицію, де для них не було передбачено місця, і сама експозиція може бути, загалом то, не про те. Тобто далеко не в кожному музеї, навіть краєзнавчому, знайдеться місце для рандомного тоталітарного пам’ятника, забраного з вашого міського парку.

Також тут є одна моральна пересторога. Тому що в час, коли росіяни не вперше і не вдесяте в нашій історії знищують унікальні культурні пам’ятки українців, які ми не зможемо відтворити чи відновити, декому досі вистачає нахабства дрочити на штамповане радянське гімно, яке стоїть у кожному парку і виглядає абсолютно однаково. Вже один цей аргумент може стати для нас орієнтиром.

Звісно, можна зробити комплексний музей тоталітаризму, зібрати у ньому всі пам’ятники, які, з одного боку, нам сьогодні інформаційно уже непотрібні, а з іншого боку, вони все ж мають певну мистецьку додану вартість, через яку їх варто зберегти. Так, скажімо, Артем роботи Кавалерідзе чи тачанка, яка стоїть у Каховці, – цілком собі пам’ятники, які заслуговують подібної консервації та музеєфікації. Але тут також є темна сторона. Подібний радянський скансен має всі шанси перетворитися на заповідник радянської культури, зокрема для дуже конкретної категорії людей – тих самих, котрі за погруддя невідомому солдату будуть побиватись більше, ніж за знищенням дерев’яних церков на сході України. Подібно музеї у німецьких концтаборах сьогодні популярні серед неонацистів, але трохи не з тих причин, що серед решти людей. Втім, це не залізобетонний аргумент проти, і я загалом підтримую створення подібних заповідників тоталітаризму із адекватними коментарями. Просто, по-перше, не слід обманюватись і думати, що всі однакові Лєніни і Пушкіни мають опинитись там, а по-друге, слід пам’ятати, що тут є і негативні сторони.

До речі, “апеляція до Кавалерідзе” – це взагалі дуже поширений аргумент. Звучить він десь так, мовляв, от Кавалерідзе – видатний скульптор, а пам’ятник Артему – відповідно, витвір мистецтва, ха! Зберігаєм тоталітаризм? Ні, не зберігаєм. Тому що пам’ятник Артему – це все ще тоталітарний пам’ятник, і якщо ми говоримо про музей тоталітаризму чи про персональний музей Кавалерідзе, присутність там подібного пам’ятника, який відображає конкретну сторінку в творчості автора, цілком доцільна. Присутність його у загальному публічному просторі не має жодного сенсу. Точно так само як ми сьогодні вивчаємо Павла Тичину, але не вивчаємо вірш “Партія веде”, хоча й знаємо про його існування.

Те, що деякі твори зникають із публічного простору, не означає, що ми піддали їх однозначному остракізму і тепер вимагаємо від вас усіх, шоб ви про них забули і ніколи не згадували. Ні, це просто означає, що певні твори не настільки важливі, як нас переконували в Радянському союзі. І певні твори абсолютно необов’язково знати і пам’ятати усім навколо. Саме тому ми всі вивчаємо “О Панно Інно”, але не вивчаємо “Оживляєм гори-води, вибудовуєм заводи”. Саме тому ми вивчаємо “троянди й виноград – красиве і корисне”, але не вивчаємо “Пісню про Сталіна”. І саме тому пам’ятник Шевченка роботи Кавалерідзе має залишитись, а пам’ятник Артему того-таки Кавалерідзе – піти.

 

Але це ж видатні, шановані в цілому світі діячі!

Цей аргумент найчастіше вживають, коли мова йде про Пушкіна чи якогось іншого художнього чи культурного діяча. Ну бо, з одного боку, вони наче як безневинніші, там, Пушкін нікого особисто не розстрілював, геноцидів, як би, не вчиняв, немає підстав його прибирати з нашого простору. Але насправді критичне обговорення пам’ятника Пушкіну нічим не відрізняється від критичного обговорення пам’ятника Ватутіну. Просто тому, що перше питання, яке ми повинні собі поставити: чому і як він тут взагалі опинився?

Пушкін не є національним поетом в Україні. Пушкін не є літературним батьком нікого з видатних українських поетів. Пушкін в принципі не є видатним поетом у контексті української літератури. Пам’ятники Пушкіну, як і пам’ятники Горькому, як і пам’ятники іншим російським діячам, стоять в українських містах не тому, що ці діячі справили на них значний культурний вплив.

Вони стоять тому, що Україна була окупована Росією.

Вони стоять тому, що ці постаті ключові для російської культури, і тому що нас не одне століття намагались переконати, що українська і російська культура – це практично те саме, а отже видатна постать російської культури має бути рівноважливою і в культурі українській. Це, звичайно, неправда. Але багато кого, судячи зі стану дискусії, все-таки переконали.

Дискусійні постаті, звісно, є і будуть. Від Малевича до Чехова. До речі, Чехов і Достоєвський – це два російські (та й то не зовсім) автори, котрі є ключовими для світової культури. В тому сенсі, що літературний канон 20 століття без них пояснити не вийде. Але ні Пушкін, ні Толстой, ні тим паче, боже збав, Горький до цих знакових у світовій культурі постатей не належать.

Проте і нас із вами насправді цікавить не те, наскільки певного умовного автора шанують у світі загалом. Інакше ми б просто замахалися перейменовувати наші вулиці, від Гомера і Сапфо до Рабіндраната Таґора і Мацуо Басьо. У випадку із назвами вулиць і пам’ятниками, що стоять на наших площах, важливо  в першу чергу те, що ці вулиці і площі повідомляють нам про нас самих. Які домінанти і чому існують у нашому публічному просторі, і що сама присутність цих домінант каже нам про стан нашої культури і публічної пам’яти.

Якщо ставити питання саме таким чином, багато пам’ятників нам доведеться замінити меморіалами. А іноді просто прибрати пам’ятники. У Харкові, скажімо, уже є меморіал пам’ятника Горькому. Це будинок “Слово”.

І якщо ви раптом не знаєте, що таке будинок “Слово”, або здивувались і не зрозуміли, чому я назвав його меморіалом Горькому – цьому винахіднику соцреалізму – що ж, це означає, що пам’ятник Горькому виконує свою функцію.