Буква Ґ

Звідки багатостраждальна літера ґ взялась в нашій абетці, наскільки вона для нас природна і навіщо вона взагалі потрібна. 

Розмову про цю проблему слід почати з того, що в праслов’янській (гіпотетичній) мові існував звук [ɡ], але не було звичного для української мови звуку [ɦ]. Цей дзвінкий м’якопіднебінний звук утворюється через вибухове виштовхування повітря в районі м’якого піднебіння за участі голосових зв’язок. Його глухим відповідником був звук [к] — це означає, що вони утворюються однаково, відрізняючись лише участю у вимові голосових зв’язок.

Праслов’янська мова, все більше розходячись у напрямку формування окремих мов, у деяких випадках почала втрачати цей ориґінальний звук. В українській, чеській, словацькій, сілезькій та верхньолужицькій мовах цей звук перейшов у звичний нам [ɦ], а в білоруській і подекуди в російській — в [ɣ]. Фонетично різниця між ними не надто помітна, проте білоруський звук утворюється, як і звук ґе, на м’якому піднебінні, натомість в українській та решті перелічених вище мов поглибилася вимова і звук став фарингальний.

Тут, звісно, резонно запитати: якщо цей звук зник ще хтозна коли, то якого біса в українській мові донині існує окрема літера на його позначення? Спершу важливо зазначити, що з самої мови цей звук не зник, а лише змінився та перейшов у [ɦ] в коренях. З іншого боку, в мові відбувалися й більш глобальні процеси, і насправді цей звук нікуди не дівся з нашої фонетики.

Для української мови характерна гармонізація, тобто фонетична залежність окремих компонентів слова від його будови і зміни для спрощення артикуляції. Наприклад, уподібнення [е] до [и] в слабкій позиції, а також одзвінчення й оглушення. Останні два процеси означають, що на стику дзвінкої та глухої приголосних у слові перша зазвичай набуває рис останньої, тобто уподібнюється до своєї пари. Оскільки глухою парою [ґ] був звук [к], у словах, де [к] стояв перед дзвінкою приголосною, [ґ] зберігався у вимові: [айаґжеи], [йаґби], [воґзал] і тому подібне.

 

На письмі цей принцип не відображається, тому що… насправді в нас не стовідсотково фонетичне письмо, в якому все читається так само, як пишеться. І насправді [ґ] не просто існував колись давним-давно, а взагалі нікуди тоді не дівався й завжди був присутній у нашій вимові.

 

Водночас такий занепад одного звука потягнув за собою ще ряд цікавих змін. Скажімо, у школі розповідають про чергування приголосних у рядах г/ж/з, х/ш/с і к/ч/ц: нога/ніжка/нозі; рука/ручка/руці; вухо/вушко/у вусі, — однак первісне чергування виглядало трішки не так. Сьогодні ми бачимо два паралельні ряди чергування для [г] і його глухого відповідника [х], але що, коли замість [г] у нас буде [ґ], відповідний глухому [к]? Тоді такий ряд буде дзвінким відповідником ряду к/ч/ц — тобто ґ/дж/дз.

Помітити цей архаїчний ряд чергування можна і досі за допомогою етимологічного словника. Скажімо, праслов’янський збірний іменник *drozg-ьje через пом’якшення кореневого [ґ] дає добре знайоме нам слово “дріжджі”. В російській мові, до речі, закріпилась праслов’янська парадигма відмінювання ґ-ж-з, тому в них це слово набуло порівняно пізнішої форми — “дрожжи”.

Чому це важливо? Оскільки ряд ґ/дж/дз спростився іще в праслов’янській мові, замість [дж] і [дз] з’явились саме [ж] і [з]. Начебто нічого такого, проте ці звуки мають інші глухі пари — не [ч] та [ц], а [ш] та [с]. Гіпотетично — і я наголошую на слові гіпотетично — саме цей процес і став першопричиною занепаду праслов’янського [ґ] у стількох мовах. Повноцінний [ґ] потенційно зберігався в деяких говірках, а також у звуконаслідуваннях — наприклад, ґелґотати чи ґеґнути. Хоча в останнього слова почасти збереглось також і паралельне “оглушене” звучання — кекнути.

 

Отож, як саме звук [ґ] повернувся в українську мову і отримав самостійну букву?

Повернення [ґ] відбулось на хвилі запозичень із цілого ряду тих мов, які його мали: передовсім німецької та їдишу, але також угорської, румунської та польської. Можна було б сказати, що в сучасній формі сам звук також є запозиченням, але насправді запозичений ґ поводився точно так само, як і етимологічний. Тобто іноді він запозичувався навіть у тих словах, де його взагалі-то не мало бути — наприклад, ґніт чи ґрати.

Щодо історії позначення цієї літери, то вже у ХІV столітті з’являється надзвичайно елегантне вирішення ситуації з фонемою, яку необхідно було якось позначати: “кг”. Перша літера вказує тут на місце і спосіб творення, задньопіднебінний велярний, а друга літера, г, диктує фонацію. Це означає, що для вимови ми ставимо артикуляційний апарат у позицію для вимови [к], однак намагаємось вимовити звук [г].

Звучить доволі просто, якщо ви вже знаєте, що позначають ці дві літери, або розумієте принцип запису. І, звісно, ми з вами без проблем прочитаємо слова кгвалт, кгрунт, мозкг тощо, проте це написання вкрай неідеальне, тим паче що насправді жодна літера в цьому диграфі не відповідає звуку, який ми вимовляємо.

Начебто зрозуміло, що окремому звуку була потрібна окрема літера… Проте насправді не так уже й зрозуміло, адже ми досі (або вже) не маємо окремих літер, скажімо, для звуків [ў], [дж] і [дз]. Тим не менш, окрема літера на позначення звука [g] знайшлась надзвичайно швидко: вперше вона з’явилась у Пересопницькому Євангелії (1556–1561 роки). Ба більше, у 1619 Мелетій Смотрицький взагалі вже без жодних пояснень використовував її у своїй “Граматиці”, тож цей момент можна вважати стартом інституційного побутування літери “ґ” в українській мові.

 

Чому саме така літера?

Смотрицький запозичив її з грецької, з одного з варіантів написання гамми, оскільки в звичній йому традиції — тобто в польській та німецькій — ця літера читалась як проривний ґе, на відміну від української, де гаммі відповідав ближчий [г]. Це було максимально освічене та влучне рішення для тогочасної української — і, як бачимо, воно єдине закріпилося на віки. Зрештою, і Памво Беринда в своєму “Лексиконі”, і тогочасні автори взагалі, особливо київські, підхопили нову літеру, тож вона доволі швидко стала звичною.

Однак це тривало недовго. Разом з посиленням російських впливів літера “ґ” зникає з обігу, позаяк буквально зникає з друкарських гарнітур. І якщо одного дня вам захочеться цілеспрямовано попроклинати гражданку Петра Першого за те, що вона зробила з українською мовою — ось маєте реальну підставу. Оскільки окремого накреслення гамми гражданка не передбачала, літера “ґ” просто собі зникла, її замінили дві паралельні стратегії. Дехто повертався до геть етимологічного написання і знову вживав “кг” — це особливо помітно у фольклористичних працях, де українську вимушено передають неадаптовано. Друга стратегія, яку обрав зокрема Куліш для своєї граматки, полягала в системному вживанні латинської літери “g”.

Натомість у Галичині з розвитком самостійної книжности літера “ґ” продовжила вживатись, як і до того. Вона з’являється і в граматиці Левицького, і в брошурі “Азбука й абецадло” Шашкевича, а 1848 року Собор руських учених остаточно запровадив її для передачі звука [g], що лише закріпив пізніший правопис Желехівського.

Радянська історія літери “ґ” відповідно коротка та передбачувана. У варіантах правопису, створюваних філологами до 30-х, ця літера універсально була присутня, але вже у правописі Кагановича її не стало. Вся критика цього рішення, як і спроби повернути її в наступних редакціях правопису, розбивалися об звичайний ігнор політичної верхівки, котра в радянському союзі відповідала за всі рішення, зокрема й мовознавчі. Повернули цю літеру аж у 1990-му на превеликий розпач ветеранів радянської школи, котрі, звісно ж, тоді вирішили, що в нормальну українську мову якогось біса додають зайві літери.

Втім, тривале і вимушене вилучення “ґ” з алфавітів тягнуло за собою також і відсутність будь-якої дискусії щодо актуальности її вживання, особливо в новозапозичених словах. Остаточні стратегії щодо цієї літери в українській мові формуються просто зараз, на наших очах. А те, що ми звично називаємо правописними срачами — окрема, надзвичайно цікава тема, про яку ми обов’язково поговоримо іншим разом.

Переглянути ютуб-відео про літеру ґ й дізнатися ще більше можна за посиланням