Чи актуальний Фройд сьогодні?

Багато хто з нас знає про обмовки за Фройдом. Дещо менше людей читали “Психопатологію повсякдення” та знають, що обмовки працюють трохи не так, як поп-культура про них говорить. Попри все, Фройд досі залишається проблемною постаттю. З одного боку, він був одним зі справжніх першопрохідців у царині психології та психотерапії, заклавши основи науки про людську психіку. З другого боку, сучасна психотерапія значною мірою пішла вперед і, розвинувши власні методи та підходи, здебільшого відцуралась від класичного фройдизму. Проте існує ще одна царина, в якій він досі залишається актуальним, щоправда тут більше йдеться про те, як наша психіка змушує нас розповідати одне одному історії. Отож, фройдизм вплинув також і на мистецтво, зокрема на те, як його творять і як ми його сприймаємо. Однак наскільки він актуальний в мистецтві сьогодні?

Насамперед варто зазначити: ідеї Фройда не взялись нізвідки.

Саме Зіґмунд Фройд започаткував психоаналіз і спершу практично означав всю його суть, проте ряд його близьких колег почали розходитись із ним та його концепціями ще у 10-х роках ХХ ст. Серед їхнього числа були такі непересічні постаті як Карл Густав Юнґ, Отто Ранк, а також Вільгельм Райх, котрий згодом стане знаковим псевдонауковцем у США, та Альфред Адлер, котрий пізніше розробить індивідуальну психологію. Праці й теорії чи не кожного з них, як і вся сучасна психологія та психіатрія загалом, базуються на розвитку і переосмисленні концепцій, які вперше описував чи пропонував саме Фройд. Проте значна частина цих концепцій насправді значно універсальніша або була описана раніше.

Скажімо, найвідоміша з концепцій Фройда — концепція “тричленної” особистости. Кожен індивід взаємодіє з реальністю за посередництвом Я — нашої індивідуальности, котра відповідає за оцінку дійсности і планування. На Я (грецькою — его, німецькою — das Ich) впливають ще два фактори: наше Над-Я, породжене релігійним мисленням, мораллю та вихованням. Над-Я — це такий собі обов’язковий репресивний механізм, котрий визначає межі мого Я і тримає його в рамках, придатних для соціальної взаємодії. Та третя складова — Воно, також відоме як латинське поняття id чи німецьке das Es.

Сама назва категорії “Воно” свідчить про його відчуженість та відокремленість від індивіда, оскільки Воно є комплексом потягів, бажань та оцінок, які суперечать концепції Я. Воно — це те, що в медіафройдизмі називають “несвідомим” і що в концепції самого Фройда є фундаментальним принципом насолоди. Воно прагне задовольнити фундаментальні бажання і диктує нам інстинктивну поведінку, тому завданням Я, опираючись на диктат Над-Я, стає саме стримування “первісних” поривань.

Частка правди в цьому все ж є, ну, як “правди”, скоріше влучної метафори. Бажання та рефлексії дійсно формуються в різних ділянках мозку, та ще й в процесі еволюції в нас залишилось чимало інстинктів, наприклад, страх темряви чи апофенія — схильність бачити обличчя в різних абстрактних поверхнях. Ці процеси дійсно відбуваються без нашої свідомости, нагадуючи про давні часи, коли така параноя могла стати запорукою виживання. Проте далеко не все у цих несвідомих процесах стосується сексу, всупереч вихідним постулатам Фройда. Власне, більшість речей не стосуються.

Так от, ця тричленна концепція психіки насправді є лише частковим випадком того, як узагалі працює будь-яка знакова система. Система комунікації — також тричленна, у ній сказане відповідає нашому Я, оскільки описує реальність із нашого погляду. За вкладений зміст повідомлення, який містить значно більше, ніж просто пряму звістку, відповідає Ід, а за те, що зрозумів адресат, і що диктується суспільним контекстом — відповідно, Над-Я, колективний інтерпретатор. У філології аналогічно виділяється тричленна структура знака, а в нейробіології навіть існує власна псевдонаука про “триєдиний мозок”, створена Полом Макліном. Однак якщо компаративістика будови мозку дає в найкращому разі дуже сумнівні результати, то компаративний аналіз різних знакових систем засвідчує, що Фройдистський поділ — це таки дуже влучна метафора.

Для того, аби краще зрозуміти, як влаштована свідомість за Фройдом, варто глянути на вертеп. Позаяк епоха бароко, яка й подарувала нам вертеп, по-своєму була надзвичайно психоаналітичною: Горішній поверх — Супер-Еґо — займають божественні сцени, які описують народження Ісуса та прихід вищої моралі. Середній щабель — це наш із вами світ. Грішний, бо й люди в ньому різні — від шляхетного козака до страшного ірода. Прикметно, що антагоніст вертепної дії перебуває з нами на одному щаблі: це не потойбічна істота, а така ж людина, що віддалася на волю потойбічних істот, Пекла, або в термінах Фройда — Воно. Психоаналіз Фройда не тільки не був ориґінальною структурою, він ще й дублював християнську мораль: тяжіти до Над-Я — добре, тяжіти до Ід — погано, але всі ми робимо і те, й інше, бо всі ми грішні, і зрештою перемагає той вовк, якого ти годуєш — цю мораль ви точно мали б зустрічати десь у філософських пабліках.

Звісно, це не підстава для того, щоб ігнорувати Фройда та його доробок. По-перше, його батько народився в Тисмениці, тож це означає, що пан Зіґмунд в першу чергу видатний українець, а вже тоді потенційний псевдонауковець. По-друге, хоч формула, запропонована Фройдом, не була ні ориґінальною, ні особливо точною, вона таки ідеально підходила для свого часу.

Справа в тому, що ХІХ століття було добою позитивізму. Білі плями на мапах закінчувалися, фронтири підкорювалися, а технологічний прогрес узагалі був небачений. Могло виникнути враження, що ось іще трішки — і ми зможемо пізнати й опанувати цілий світ. Людина в цій системі координат розглядається як продукт свого соціуму, фінансового становища і волі діяти. Ще з доби просвітництва подібні налаштування протиставляли людину як суб’єкт свободи волі давнішій концепції людини як об’єкта божественної волі. Але з самого початку злам століть приніс багато потрясінь, що в результаті змінили цю картину світу. Цей процес ми називаємо “постпозитивістський злам”, і діяльність Фройда є однією з його знакових віх.

Фройд та мистецтво

Людина, за Фройдом, це не лише продукт свого соціуму і власного вибору. Вона ще й продукт своїх темних бажань і поривань. Людина поводиться не лише раціонально, а ще й інтуїтивно та інстинктивно. У цій тристоронній динаміці наші психологічні проблеми породжуються “перекосом”. Коли Воно чи Над-Я отримують забагато влади, поведінка людини стає “девіантною”. Що ж, мистецтво — це концентрований психічний розлад. Власне, ідея “проговорення” у той чи інший спосіб є вагомою частиною терапії як у Фройда, так і в Юнґа, а процес “сублімації”, тобто трансляції несвідомих уявлень через візуальний чи асоціативний медіум, донині лежить в основі багатьох методів психотерапії.

Перший серйозний крок у літературознавстві відбувся майже водночас із появою фройдизму: 1907 року філософ Анрі Берґсон опублікував книжку під назвою “Творча еволюція”. У ній Берґсон стверджує, що дискретне сприйняття реальности — це концептуальне обмеження інтелекту (і граматичного часу в нашій мові). Матерія реальности — це протяжність, англ. duration, тож спостерігати потрібно не самі речі, а плин речей. Рушій еволюції — лібідо, тобто життєвий порив, хоча ці два поняття майже ідентичні. Мистецтво, як і решта реальности, породжується життєвим поривом. 

Філософія Берґсона настільки добре узгоджувалася з ідеями сублімації та витіснення несвідомого, які запропонував Фройд, що коли Андре Бретон опублікував маніфест сюрреалізму і визначив у ньому принцип автоматичного письма “без контролю, керованого розумом, поза великою естетичною чи моральною упередженістю”, це вже нікого не здивувало. Аванґардне мистецтво, попри свою багатоманітність, сукупно спирається на неповноту нашого сприйняття. На противагу позитивістам, які вважали, що спостереження і точного відтворення достатньо, щоб охопити реальність, аванґардисти визнавали обмеженість нашого сприйняття. Одночасний погляд з кількох ракурсів, який так непокоїть багатьох людей у кубізмі був такою ж спробою зламати це концептуальне обмеження, як і автоматичне письмо.

Саме психоаналіз стає основним обґрунтування для потоку свідомости. Замість звичайного опису емоцій у певному формалізованому тексті, автори почали тяжіти до безпосередньої передачі почуття у вигляді нескінченного ланцюжка асоціацій, думок і приглушених бажань. Змушений зазначити, що з погляду постпозитивізму потік свідомости насправді є більш реалістичним способом описувати індивіда, аніж начебто документальний реалістський.

ХХ століття в культурі багато хто називає століттям травми. Через глобалізацію і величезну кількість травматичних подій, які об’єднали безпрецедентно великі групи людей, типові сюжети дуже часто включають рефлексію усіх тих подій, спробу їх “запам’ятати” або певним чином “пригадати”. Більшість категорій, у яких письменники і критики обговорюють такі рефлексії, дістались нам саме від фройдизму. А ще, звісно, фройдистське прочитання — як текст відповідає концепціям Фройда або на проговоренні чого зосереджується текст — є одним із найелементарніших способів інтерпретувати літературу, бо кістяк своєї теорії Фройд насправді ніколи не і винаходив. Адже це кістяк не лише однієї психоаналітичної теорії, але й більшости історій, які кожен з нас розповідає в своєму житті. Тому український вертеп чи “Гамлет” Шекспіра придатні для аналізу Фройда нітрохи не менше, ніж Фройд — для аналізу вертепу чи “Гамлета”.

Відео на цю тему можна переглянути на нашому ютуб-каналі

Також рекомендуємо до прочитання:

Ганс-Мартін Ломанн “Зіґмунд Фройд”, Видавництво Жупанського

Рецензія на біографію Фройда від Юстини Добуш на сайті Zbruc

Зиґмунд Фройд “Невпокій в культурі”, видавництво Апріорі

Розмова з нагоди виходу “Невпокою в культурі” з перекладачем та психоаналітиком Юрком Прохаськом

 

One thought on “Чи актуальний Фройд сьогодні?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *