Ярмарки і фарс

Ми звикли уявляти Середньовіччя як наскрізь клерикалізовані часи, коли церква контролювала всі наративи, а література складалася з житій святих та лицарських романів, збудованих за структурою житія святих. Звісно, середньовічне жанрове різноманіття далеко не того рівня, що нині, але й не таке бідне, як дехто вважає. Отож, доцільно поговорити про комедійну і розважальну літературу пізнього середньовіччя загалом.

Якщо ви досі не бачили наше відео про давньоримську комедію — радимо подивитися, бо так вам буде значно легше зрозуміти, про що мова. 

 

Основним джерелом розваги для середньовічного глядача був ярмарок. На відміну від сучасности, коли фестивалі припадають майже виключно на літні вікенди, середньовічні ярмарки переважно були пов’язані зі святами, особливо храмовими. Для тих, хто не знає: храмове свято — це день, коли церква вшановує святого або святу-покровителів місцевого храму або самого міста, наприклад, свято Петра і Павла у церкві Петра і Павла, або свято Внебовзяття Діви Марії в церкві Внебовзяття Діви Марії. Храмовий ярмарок зазвичай тривав від кількох днів до тижня — і саме з нього виросли сучасні фестивалі. Зрештою, слово “фестиваль” походить від латинського слова, що означає “храм”.

Так, найбільший ярмарок міста Станіслава відбувався восьмого травня — власне, в день Святого Станіслава. То були події, на які люди приїздили заздалегідь, тому що ярмарки приваблювали не лише торговців крамом, якого було не купити в інші дні. Ярмарки приваблювали видовище. Люди демонстрували власні таланти, екзотичні дивовижі і взагалі все, що могло зацікавити публіку. Мандрівні цирки та виставки, як і народний театр, почали з’являтись саме на ярмарках.

Повертаючись до літератури.

Римська комедія складалась переважно з комедії ситуацій і помилок, а кожен персонаж у ній був “маскою” — стереотипом вад, які висміює комедія. Християнська література до комедії тяжіла значно менше, проте використовувала схожий підхід. У християнській літературі були поширені екземплуми, ближчі до знайомої нам байки, але незмінно з християнською мораллю. 

Уявіть, що станеться, коли народна культура в особі мандрівних фокусників і жонглерів поєднає ці два підходи? Для початку, з’явиться жанр, який ми називаємо “фабліо”. Або, якщо ви любите французьку фонетику, фабльо. 

Про цей жанр треба знати кілька речей. По-перше, більшість його авторів були соціально мобільні. Найчастіше саме мандрівні ярмаркові артисти, але клірики й дрібна аристократія теж не гребували жанром. По-друге, формально фабльо відповідає літературній традиції свого часу, тобто ХІІ-ХІІІ століть. Більшість текстів написані восьмискладовиком із парним римуванням. Так само писані більшість лицарських романів, алегоричних поем, оповідок, та навіть деякі віршовані хроніки та житія. Фабліо, безперечно, низовий жанр, але це не “жанр поза жанром”. Кожна освічена людина впізнавала в ньому літературу свого часу.

 

Чого стосувались фабліо? 

Більшість сюжетів фабліо у комічній формі оповідають про те, як дружина буржуа чи фермера зраджує йому з мандрівним кліриком чи жонглером. У якому нескладно впізнати типового автора цих фабліо. Якщо вам було цікаво, як середньовічні чоловіки хвалились любовними пригодами — саме так. Іноді буває й навпаки — ми спостерігаємо, як хтивого священника карає ревнивий чоловік. Ось, наприклад, сюжет, який доволі точно відбиває цей пласт фабліо, хоч і походить з барокової України (але про це іншим разом).

Була собі побожна і гарна вдова, котра щодня ставила свічку Миколаю Угоднику. Примітив те священник і надумав її спокусити. Вдягнув пишні ризи і корону, патерицю взяв і почав до неї в такій подобі, ніби святий Миколай, заходжати і розповідати, як то її праведність його прикликала. Дізнався про це дяк, котрому вдовиця теж подобалась, і вирішив його провчити. Дочекався, коли священник піде на здибанку, тоді вдягнув просту сутану, приладнав собі довгу бороду з клоччя і вчепив на пояс здоровенні ключі, якими комору замикають. Оце приходить до вдовиці, а піп уже й обійматись до неї лізе. Заходить і каже — ну привіт, Миколаю. А як це ти, каже, тут опинився, коли я дорогою Рай замкнув? А я, Петре, відповідає піп, через перелаз. Тут дяк удав розгніваного і каже: так це ви, іроди, кожен буде через перелаз лазить, а мені за вас перед Богом одвічать? І давай його ключами святити по шиї, так що угодник ледве двері знайшов.

 

Якщо хочете побачити сучасне — теж французьке — переосмислення фабліо, радимо подивитись французьку комедію “Мою дружину звати Моріс”. Вона буквально ввібрала в себе всі найвідоміші сюжетні ходи цього жанру.

Така історія залицянь і покарання — один із найпоширеніших сюжетів фабльо. Але це ще не межа антиклерикалізму. У таких фабліо як “Святий Петро і жонглер” чи “Чотири бажання святого Мартіна” можна зустріти святих, котрі, як і зазвичай у народному викладі, трактуються без особливого благоговіння, як і реальні люди з їхніми вадами. Тобто ближче до античної традиції трактування богів, ніж до високої житійної традиції.

Інша вагома частина фабліо присвячена шахрайським пригодам. Незліченні історії про спритників, котрі обманюють зажерливих купців, чи про кмітливих робітників, які залишають з носом дурних багатіїв — це незмінно улюблені сюжети простолюду на ярмарках. Умовно кажучи, улюбленими сюжетами натовпів на ярмаркових площах були “Отелло” і “11 друзів Оушена”.

Проте слід пам’ятати, що цей народний гумор вирізнявся цинізмом, особливо за нашими сучасними мірками. Це, знову ж, не грецька комедія з її психологічним підходом до персонажів. Коли персонажеві боляче, ми сміємося саме з того, що йому боляче. Коли його плани зриваються, ми сміємося саме з того, що його плани зриваються. Коли нам показують чиїсь геніталії чи секс, ми сміємося з демонстрації “забороненого”, використовуючи сміх як автоматичну реакцію на непропрацьовану тему. Це і є той гумор, який, за словами Марка Твена, народжується з болю. 

Але з плином часу фабліо почали змінюватись і переходити в інші жанри. З одного боку, вони олітературнювались. Так, “Декамерон” Бокаччо пропонує літературизацію численних фабліо, що існували й раніше. Байки Лафонтена і комедії Мольєра теж багато в чому базовані на цій низовій культурі, хоч простонародний цинізм у них уже розбавлений літературними прийомами.

А от у напрямку міської літератури фабліо розвивались по-іншому. У ХІV столітті фабліо занепадає, йому на зміну приходить фарс. Це вже не цинічне змалювання людських страждань, а більш вишукані історії, базовані на сатирі. Маски не просто репрезентують стереотипи, з яких ми сміємось; вони ще й пропонують базовий рівень критики цих стереотипів. Не просто монах, а шахрай, не просто дружина, а зрадлива дружина, не просто лікар, а шарлатан. Дуже багато сучасних стереотипів кореняться у фарсах. Тому що, як і сьогодні, в середньовіччі легше було вчепити на людину ярлик, ніж розбиратися в нюансах її поведінки.

Але не зовсім правильно буде вважати фабліо і фарси жанрами, належними конкретно до літератури. Безперечно, сьогодні ми бачимо їх як літературні твори, але в той час вони були частиною більш синкретичного ярмаркового мистецтва. Жонглери були людьми широкого профілю, вони пропонували глядачам і музику, і танці, і літературний перформанс. Ці історійки могли розігрувати за ролями, а могли просто декламувати. Публічні змагання з вигадування історій, віршів чи пісень взагалі історично характерні для багатьох культур. А ярмарок, окрім іншого, пропонував надзвичайно широку публіку, яку важко було знайти з інших оказій. Тому саме фабліо та ще кільком літературним жанрам ми завдячуємо такими сучасними феноменами, як поетичний слем, відкритий мікрофон чи стендап-вечір. 

Поява електронних підсилювачів та нових інструментів багато в чому вивела з цього рівняння музику, тому сьогодні фестивалі для нас означають здебільшого найгучнішу, музичну сцену. Але це не означає, що звички народного театру віджили своє. Минають століття, форма змінюється, але зміст залишається майже ідентичним.

 

Відео про ярмарки і фарс можна переглянути тут