“Слово о полку Ігоревім”: давньоукраїнський епос чи підробка?

Якщо питання автентичности Велесової Книги практично не постає і цей текст можна однозначно вважати підробкою, то зі “Словом о полку Ігоревім” ситуація куди складніша. І далі мова піде саме про цей куди контраверсійніший текст.

Справедливо буде хіба почати з того, що дає підстави сумніватися в автентичності тексту. По-перше, жодного автентичного списку не існує. Гіпотетичний рукопис згорів, тому текст, який нам доступний сьогодні — це лише датована 1800-им роком публікація Мусіна-Пушкіна, видана за участи Бантиш-Камінського. Того самого, котрий випадково створив міт про “другу за милозвучністю, після італійської”. Це був би доволі типовий сюжет про знаходження підробки “давнього сакрального тексту”, як і з Велесовою книгою чи Книгою Мормона, якби не одне але. Оригінал згорів через дванадцять років після публікації, і його бачила не єдина людина, як у випадку з Книгою Мормона, і не двоє, як у випадку з Велесовою Книгою. Проте відсутність оригіналу означає, що будь-які відмінності між першоджерелом і опублікованою версією втрачені навіки.

Жодного по-друге навести не вдасться. Інших солідних підстав сумніватися в автентичності тексту немає. Втім, іноді ставлять під сумнів пізню дату публікації. Але якраз це для епосу не дивина. “Пісню про Нібелунґів” уперше опублікували за яких п’ятдесят років до “Слова” — старі рукописи з епічними текстами, котрі століттями лежать у монастирях, явище доволі звичне. Епос не належав до першої черги монаших інтересів, тому його легко могли ігнорувати.Так само звичним є інтерес до старовини та історії, що припадав якраз на ХVIІI-XIX-го століть і справді часто слугував додатковим обґрунтуванням права монархів на престол.

Так, “Слово” не справило такого потужного впливу на український фольклор, як “Нібелунґи” на германський, але й тексти ці абсолютно різного ґатунку. Слово оповідає про значно ближчі до часу написання реальні події, до того ж ми буквально не уявляємо, наскільки відомий був цей текст у час побутування. Але про це твохи згодом.

Наразі варто повторити дослід із Велесовою Книгою і спробувати з підказок, які дає сам текст, з’ясувати його походження. Тому що побіжні аргументи — це добре, але практично всі вони працюють, що називається, “в обидва боки”. Так, збіг публікації з інтересом до давнини виглядає підозріло, але якраз інтерес до давнини чудово пояснює, чому саме в цей час рукопис перевідкрили. Темні місця “Слова” для когось доводять, що фальсифікатор не впорався на всі сто, а для когось існування темних місць є свідченням автентичности тексту, частина смислів котрого загубилася в часі. Таких аргументів безліч і їх легко можна знайти в будь-якій дискусії на тему. Тому найнадійніше буде з’ясувати, наскільки мова самого тексту відповідає реаліям часу.

Ключова проблема Велесової Книги була в тому, що мова цього тексту навіть на рівні гіпотези не може бути жодною архаїчною версією чи праосновою жодної слов’янської мови на жодному етапі її розвитку. Альтернативна гіпотеза потребує буквального переписування всієї слов’янської філології та визнання підробками ВСІХ інших слов’янських пам’яток, котрі цьому підходу суперечать. Тобто буквально: ВСІХ інших слов’янських пам’яток. Велесова Книга не демонструє тяглости в контексті жодної сучасної мови. А от “Слово о полку Ігоревім” — демонструє. 

Мова, якою написане “Слово” — це цілком коректна мова ХІІ-го століття з численними артефактами (зокрема помилками), які характерні для переписувачів XV-го століття і так само характерними локальними особливостями. Для того, щоб створити подібну фальсифікацію, її автор мав бути не тільки безмежно освіченим, а ще й безмежно фортунистим.

Освіченим — оскільки в ті часи давня текстологія лише зароджувалась. Тогочасні словники і граматики ніяк не могли дати достатню базу для настільки точної імітації. Ґрунтовна робота з першоджерелами — насправді теж не могла, але про це згодом.

Фортунистим — тому що ця імітація мала задовольнити не лише тогочасних читачів, котрі здебільшого мови ХІІ-го століття не знали, а й пізніших дослідників та матеріали першоджерел, невідомих на час публікації. Ймовірність того, що автор випадково “вгадав” усю потрібну граматику та морфологію, можете припустити самі. Я ж лише зазначу, що не існує жодного солідного аргументу про системні текстологічні помилки імітації, які б не пояснювала робота переписувача. Тому що таких помилок немає.

Автор, скажімо, абсолютно точно вживає двоїну. Скажімо, Буй-Тур каже Ігорю, що вони “оба есвѣ Святославличи”. Жодне доступне гіпотетичному автору кінця XVIII-го століття граматичне джерело не дозволило б утворити подібну форму. При цьому така форма у самому “Слові” вживається паралельно з пізнішою формою двоїни, на а/я замість ѣ: наприклад, “храбрая сердца”. Джерела засвідчують саме такий занепад форми двоїни принаймні з ХІІ-го століття. До речі, в часи Мусіна-Пушкіна ці джерела були ще невідомі, а зміну двоїни приписували радше ХIV-му століттю. Також ХІІ-му століттю відповідає одночасне вживання двоїни і множини, які саме тоді почали зливатися: 

“О моя сыновчя Игорю и Всеволоде! Рано еста начала Половецкую землю мечи цвѣлити … Нѣ нечестно одолѣсте, нечестно бо кровь поганую пролiясте”. 

Як бачите, гіпотетичний імітатор досконало імітує не лише тогочасну мову, а й прогнозовані помилки, породжені процесом, про який він просто не міг знати.

Втім, це не дуже солідний аргумент. По-перше, у наведеному прикладі спершу може йтись лише про двох князів, а далі — про всю їхню дружину. По-друге, нерозрізнення двоїни і множини, хай наскільки ілюстративно виглядає в цьому випадку, все ж може бути притаманне і більш пізнім імітаторам.

Але інші випадки двоїни пояснити імітацією складніше: скажімо, двоїна позначає контекстуально парні предмети: вже згадана фраза “О моя сыновчя”, “своя бръзая комоня”, “уже соколома крильца припъшали”. Гіпотетичний імітатор не просто вживає ідеально відповідну часу архаїчну двоїну (такі форми без вказівки на подвійність занепали найраніше), а ще й використовує граматику для створення лейтмотиву нерозлучности братів. Це вже солідний художній рівень. Ще вищий рівень роботи з мовою автор демонструє у фразі “рекоста бо братъ брату: «се мое, а то моеже»”. Тут вибір числа взагалі визначається контекстом, бо підмет стоїть в однині. Це вельми рідкісна риса, характерна для найдавнішої літературної мови. І якщо ми припускаємо існування імітатора: це той самий імітатор, котрий не зміг правильно узгодити часи у фразі “та бо храбрая Святъславлича” і натомість вжив неоковирну і граматично неправильну фразу “тiи бо два храбрая Святъславлича”. Що дуже нагадує втручання переписувача в часи, коли базова двоїна вже занепала.

Далі, якщо “Слово” — пізня імітація, то автор повинен був досконало імітувати не просто розташування енклітик, а й порядок їх вживання. Енклітика — це ненаголошене слово, яке фонетично (а іноді й морфологічно) зливається з наголошеним. При цьому в живій мові енклітики функціонують у незмінному порядку — як прикметники в англійській мові. Скажімо, у фразах “Луце жъ бы потяту быти”, “Начати же ся тѣй пѣсни”, “Не лѣпо ли ны бяшеть” і подібних енклітики завжди узгоджені. Для коректної імітації слід було не просто досконало імітувати джерела, а й без належного теоретичного підґрунтя, якого ще не існувало, визначити в текстах глибинні закономірності та взяти лише розподіл, характерний для ХІІ-го століття. Тобто сформулювати ще не відкрите на той час правило. Яке в той час так ніхто й не відкрив.

Перш ніж переходити до наступної риси, маленьке термінологічне пояснення: у давньоукраїнській, як і в багатьох тогочасних мовах, існував аорист, або невизначений минулий час. Він позначав одиничну дію в минулому, що не стосується теперішнього. Наприклад, аорист вживається у фразі ты получи (ти отримав). 

Ви вже могли помітити проблему з другою особою однини в аористі. Це омоформа наказового способу, і формально значення “ти отримав” від “отримай” розділити неможливо. Контекстуальні підказки дають займенники — як і в сучасній мові, займенники з імперативом не вживаються, а з минулим часом вживаються. Але це працює не завжди і не всюди.

Саме тому аорист доволі рано починають заміняти перфектом. Так, не ты получи, а ты получил еси. Ця форма стала нормативною, і в основних на час гіпотетичної фальсифікації граматиках Смотрицького та Зизанія подається саме вона. Власне, вживання аориста з другою особою почало відходити настільки рано, що і в пам’ятках ХІ-ХІІ-их століть трапляється мало де. Тобто для фальсифікації треба було не лише свідомо відкинути актуальні граматики, а ще й з’ясувати, що для фальсифікації конкретної форми слід обрати лише окремі пам’ятки. Враховуючи, що аорист у другій особі однини річ взагалі дуже рідкісна в усіх пам’ятках, я боюсь уявити собі енциклопедичні знання цього фальсифікатора. Пошук через контрол-ф тоді ще не винайшли.

Крім цього, гіпотетичний фальсифікатор не просто точно передає праслов’янське повноголосся, а ще й вживає його паралельно з церковнослов’янським неповноголоссям. Така несистемність загалом притаманна давнім пам’яткам, оскільки в ній фонетичні ознаки розмовної мови регулярно пробиваються в церковнослов’янські тексти і навпаки. Слова на забралѣ і на заборолѣ, храбрыи і хороброе тощо вживаються очікувано паралельно. Звісно, це чергова спроба заплутати людей.

Так само спробою заплутати було автентичне вживання двох форм імперфекта у дієсловах на -іті: судяше і рядяше, але прихожаху. При цьому в першому випадку однакова форма слугує ритмізації тексту через одну дійову особу (Всеславъ князь людемъ судяше, княземъ грады рядяше, а самъ въ ночь влъкомъ рыскаше), а друга навпаки, відділяє різних осіб: И начяша князи, але погании съ всѣхъ странъ прихождаху. 

І взагалі фальсифікатор досконало володіє імперфектом: в третій особі можливе закінчення на -ть, але воно не обов’язкове. Проте вживається воно системно, скажімо, якщо після слова іде енклітик. І особливості розподілу двох форм різні у пам’ятках різного періоду. Підхід Слова ідентичний типовій ситуації ХІІ-го століття. Проблема лише в тому, що цей розподіл і його періодизацію вперше описали 1999-го року. Тобто фальсифікатор мусив відкрити це доволі глибоко заховане правило за 200 років до решти дослідників.

Чи можливий такий рівень знань? Для порівняння можна взяти Вацлава Ганку, котрий у нас відомий тим, що його з усієї сили читають українські інтелектуали доби Шевченка, а в рідній Чехії — тим, що сфальсифікував Короледворський і Зеленодворський рукописи. Це була значно ліпша фальсифікація, ніж “Велесова книга”. Настільки, що від “виявлення” тексту в 1817-му році майже п’ятдесят років ніхто не сумнівався в автентичності рукописів. Та й після спростування дискусії тривали ще десятиліттями через політичні контексти. Ті самі, які, звісно, оточують і Слово. При цьому, хай наскільки якісна була підробка, щоб протриматися пів століття, лінгвіст Ян Гебауер, залучивши значно ширшу граматику старочеської, ніж була доступна Ганці, знайшов мало не тисячу помилкових форм на шість тисяч слів. У “Слові”, котре було написано в умовах ще гірших знань про граматику, таких неправильних форм не просто менше. Всі хиби цілком притаманні тексту із заявленою історією, натомість помилок, природних для фальсифікації у XVIII-му столітті, в тексті майже немає — і це типові “помилки переписувача”, на кшталт розрізнення и та й, якого не могло бути в оригіналі. 

Втім, “Плач Ярославни” справді може бути пізнішою вставкою. Щоправда, XIV-XV-го століття, з якого й походить знайдений список. Дуже багато нетипових для ХІІ-го століття чи виняткових форм і конструкцій вживаються переважно в “Плачі” або тільки в ньому. Стилістична і поетична відмінність від решти тексту лише підкріплює гіпотезу про пізнішу вставку чи адаптацію. 

Ось фрагмент, що передує “Плачу”:

На Дунаи Ярославнынъ гласъ слышитъ, зегзицею незнаема рано кычеть. “Полечю, — рече — зегзицею по Дунаеви, омочю бебрянѣ рукавъ въ Каялѣ рѣцѣ; утру князю кровавыя его раны на жестоцѣмъ его тѣлѣ”.

А ось перша строфа “Плачу”:

Ярославна рано плачетъ въ Путивлѣ на забралѣ, аркучи: “О, вѣтре, вѣтрило! Чему, господине, насильно вѣеши! Чему мычеши хиновьскыя стрѣлкы на своею нетрудною крилцю на моея лады вои? Мало ли ти бяшетъ горѣ под облакы вѣяти, лелѣючи корабли на синѣ морѣ! Чему, господине, мое веселие по ковылию развѣя?”

І слововжиток, і побудова оповіді, й рефрен, і навіть суб’єктно-об’єктні відносини відрізняються від решти тексту настільки разюче, що не можуть не впадати у вічі. Але цю тему залишимо для літературного аналізу “Слова”. 

Проте навіть якщо ми припустимо, що фальсифікатор не просто був значно талановитіший за Ганку, а буквально винайшов сучасну славістику і нікому про це не розповів, базуючись на закономірностях із джерел, яких він не міг читати, залишиться одна проблема. “Задонщина”. По-перше, вона безсумнівно створена у XIV-XV-му століттях. По-друге, її вперше опублікували 1852-го року, тобто більш ніж через пів століття після “Слова”. І щоб краще зрозуміти подібність цих двох текстів, уявіть собі, що “Задонщина” — це “Енеїда” Котляревського, а “Слово” — “Енеїда” Вергілія. Чи Задонщина — це хроніки Нарнії, а Слово – Біблія. Імітація структури відомого тексту для посилення враження — надзвичайно поширений прийом, особливо у давні часи. Порівняйте Одіссею та Енеїду, або Енеїду та Улісса, щоб зрозуміти, як це працює. 

Вся різниця в мові. Ніхто не приписує Одіссею Вергілію, бо Одіссея написана грецькою, а Вергілій писав латиною. Зі Словом така ж історія: Задонщину написано староросійською мовою XIV-XV-го століття зі збереженням реґіональних ознак. “Слово о полку Ігоревім” написано давньоукраїнською мовою ХІІ-го зі збереженням регіональних ознак та вкрапленнями помилок пізнішого переписувача. Підсумовуючи, жоден фальсифікатор кінця XVIII-го століття не міг бути знайомий із Задонщиною, а Задонщину неможливо було б написати без гіпотетичного ранішого джерела з ідентичною структурою. 

Або, звісно, тропи “Слова” взагалі були надзвичайно поширені та вживаються в третьому джерелі, звідки його взяв і автор Задонщини, і фальсифікатор, але про яке більше ніхто й ніколи не чув. Таке теж не варто виключати.

Переглянути відео “Слово о полку Ігоревім” давньоукраїнський епос чи підробка? можна тут