Як радянська пропаганда спотворила нашу класику

Як радянська політика вплинула на класику української літератури? Якщо дуже коротко: спотворила до невпізнаваности. 

Радянське літературознавство не могло взяти і викинути Шевченка, Франка чи Кобилянську з програми. Ці постаті були надто знаковими, їх читали і перечитували… до того ж, і Шевченко, і Франко, і Кобилянська, дуже добре надавалися для марксистського прочитання. Всі вони жили і творили в період, коли ідеї боротьби із законсервованою часом — або, як ми кажемо нині, традиційною — соціальною нерівністю та емансипації індивіда з-під влади репресивного суспільства якраз звучали найголосніше. Шевченко застав багато в чому обнайдійливий початок цього процесу, Франко і Кобилянська — по суті, його трагічний фінал. 

Проте дуже легко було глянути на розповіді про важку долю рабів у Російській імперії чи на проблеми консервативного буржуазного суспільства Австро-Угорської Галичини і сказати, що ці автори писали свої твори у повній гармонії з вченням марксизму-ленінізму і тільки те й робили, що передчували світову революцію і, як могли, наближали її своїми текстами.

При цьому решту теорії, котра значно ліпше пояснює тексти української класики, традиційно ігнорували. Наприклад, радянська критика бачила фінал “Украденого щастя”, у якому старий Микола вбиває молодшого за себе жандарма Михайла, коханця його молодої дружини, як прояв класової ненависті бідного селянина до представника визискувачів та експлуататорів. Це, м’яко кажучи, повна протилежність вихідній ідеї повісті. Але спершу варто з’ясувати одну важливу деталь про самого Івана Яковича: Який же він, у біса, декадент?

Сучасники часто вважали Франка занепадницьким автором саме з тих причин, з яких радянська критика називала його одним із предтеч світової революції. Зненацька. Декадентство загалом полягало у відкиданні академізму та норм вікторіанської моралі, визнавало провокацію як вагомий інструмент для ініціювання дискусії та й просто орієнтувалось на відхід від матеріалістського світогляду дев’ятнадцятого століття.

Звісно що з погляду людей старої ґенерації подібні естетичні налаштування означали також крах старих естетичних та етичних норм і виглядали як занепад моралі. Проте з погляду молодого покоління, котре стало місточком між пізнім романтизмом і модернізмом, це було саме вивільнення і пошук нових форм і методів самовираження. Ніколи такого не було, і от знову. 

Так от, Франко себе цілком закономірно декадентом не вважає. Декадентом він є для консервативного суспільства, котре бачить у його текстах “аморальність і радикалізм”. І це навіть не перебільшення, критик Омелян Огоновський саме на цих підставах відхилив першу редакцію “Украденого щастя”. Через аморальність і радикалізм. Через те, що повість, всупереч надзвичайно консервативній галицькій моралі, не засуджує подружню зраду, віддає перевагу почуттям над соціальними умовностями і, з погляду тієї-таки галицької спільноти, виставляє головного героя, котрий бореться з суспільними умовностями, які розлучили його з коханою, як антагоніста повісті. Мовляв, головний герой паплюжить мундир цісарського жандарма. 

Але про що ж оповідає Франко? Судячи з того, що жандарм у конкурсному варіанті повісті легко став листоношею, а центральна тема від цього не змінилась, і сучасна Франкові галицька, і пізніша радянська критика воювали трохи не туди. Воювати туди вони не могли, бо тоді довелося б визнати, що це текст про почуття і сексуальність. Важливим для “Украденого щастя” є не те, що головний герой, Михайло стає жандармом. Важливим є те, що Микола, за якого силоміць видають кохану головного героя, значно старший. Вікові мезальянси були більш ніж нормою в тогочасному суспільстві. З цього випливали доволі очевидні подружні зради і не тільки вони. 

Тут важливо мати на увазі, що Іван Якович змальовує типовий мезальянс, з якого випливають цілком табуйовані теми: не просто зрада, а й власне почуття до людини, що перебуває в шлюбі. 

Нагадую, на той час для галицької жінки за непристойність і ганьбу вважалося просто говорити з іншим чоловіком наодинці. Також це частина відповіді на питання “що нам дав фемінізм”. 

Але зрозуміло що для радянської критики немислимим було визнати сексуальну природу конфлікту в романі. Сексуальність належало сублімувати по партійній лінії. Зате для Франка ця тема була більш ніж зрозумілою. По-перше, психоаналітичні концепції сексуальности вже тоді активно обговорювали. Зокрема в Die Zeit, куди Іван Якович дописував. По-друге, сам Франко переживав ідентичний ціннісний конфлікт через свої стосунки з Ольгою Рошкевич.

Але й це, либонь, не найбільша проблема з осмисленням Франка в СРСР. Ми донині знаємо його як “Каменяра”, “великого Каменяра” та “вставте епітет Каменяра”. Але рівняти соціальний доробок одного з найплодовитіших українських авторів за поемою, написаною, коли йому було 22 роки… Ну, недалекоглядно щонайменше. Якщо вам принаймні більше 30-ти — згадайте себе у 22 і подумайте, наскільки ви погоджуєтесь зі своїми тогочасними поглядами? І наскільки ви хочете, щоб вас за ними запам’ятали?

Впродовж життя Франко поступово прийшов від соціал-демократичних до націонал-демократичних поглядів, і “Мойсей”, як підсумок життєвої боротьби із галицьким консерватизмом, є для самого Франка куди повнішою самопрезентацією, ніж “Каменярі”. Причин, із яких “Мойсей” у радянській школі не викладався, чимало.

По-перше, ця поема називалась “Мойсей”; 

По-друге, вона обстоювала цілком конкретний “буржуазний націоналізм”, а не абстрактний соціалізм. З індентичної причини вірш “Не пора” взагалі не ввійшов у п’ятдесятитомник;

По-третє, сіонізм.

Зміна поглядів Франка із соціальних на національні відбулася значною мірою під впливом знайомства із засновником політичного сіонізму, Теодором Герцлем. Це знайомство відбулося 1893-го року, задовго після написання “Каменярів”. А вже 1896-го Франко дуже прихильно відгукнувся на основоположну політичну працю Герцля “Єврейська держава”. Власне, єврейське питання в той час було дуже актуальне в інтелектуальних колах Європи, і в творчості самого Франка відбилося багато де.

Це не означає, що державницькі погляди і поривання Франкові раніше були чужі. Той-таки вірш “Не пора” написано ще 1880-го року. Проте саме в пізніших текстах, серед яких особливо фактурно виділяються “Лис Микита” і “Мойсей”, видно притаманні Франкові акценти боротьби. Не класової, але прогресивної. Не пригноблених проти пригноблювачів, а вільного нового покоління проти зашорених і недалекоглядних еліт. Звісно, завжди залишається ризик, що нинішнє молоде покоління одного дня стане зашореними і недалекоглядними елітами, але звідси й відхід від утопічного соціалізму на користь поступового демократизму та, за його власним формулюванням, соціалізму етичного.

В радянському союзі з Франка ліпили ікону пролетаріату. І так, нескладно зрозуміти, чому. На щастя, сам він ще 1897-го року розставив крапки над “і” в передмові до збірки “Мій ізмарагд”, в якій описав збудовану за марксистським лекалом державу:

 

“Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусіла би щезнути, знидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким поглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою”

Туше.

Схожа доля спіткала Ольгу Кобилянську і її твір “Земля”. Радянська критика радо прочитувала в цьому творі владу землі над селянами, але навідріз відмовлялась розпізнавати психоаналітичну складову. З одного боку, тут соціальна складова якраз чітко артикульована і безсумнівна. Ольга Кобилянська була з Буковини, де проблема землі та власності стояла особливо гостро. Проте ця проблематика не існує у вакуумі. Кобилянська лише увиразнює соціальну кризу, створену непродуманим і негуманним скасуванням панщини. Селяни стали вільними, але не отримали засоби виробництва, які б забезпечили їм стабільне життя. 

Соціальна проблематика є радше історичним контекстом, рушієм проблематики психологічної. Можна сказати, що марксистське прочитання просто більш обмежене, оскільки ігнорує всі пізніші підходи і поводиться так, ніби їх не існує. Зі школи ви можете пам’ятати, що “Земля” функціонує на мотивах сюжету Каїна і Авеля, і це щира правда. Але саме звертання до такої проблематики у Кобилянської мотивоване сучасною їй науковою думкою. Етика братовбивства, проговорена в книзі Буття, є частиною вчення одного з послідовників Фройда, Альфреда Адлера, котрий заснував індивідуальну психологію.

Земля у Кобилянської отримує владу не сама собою, а через те, як вона впливає на людську психіку. Основою конфлікту є психопатологія Сави, індивіда, в котрому соціально-економічні проблеми формують комплекс меншовартости. Його бажання одружитися з Рахірою, в котрій батьки бачать мезальянс, неможливість іти всупереч батьківській волі через відсутність землі, котра єдина здатна забезпечити виживання, штовхають на братовбивство. Так, це все ще історія про владу землі над людиною. Але вона не так марксистська, як адлерівська. Цілком у дусі психоаналізу, ми не можемо володіти предметом своїх пожадань. Селяни здобули волю і отримали землю, але саме через це стали її заручниками. Здійснення наших мрій приносить нам лише страждання. І ефект цього здійснення чи не більш травматичний за болісне очікування.

Зрештою, в Кобилянської присутній іще один цікавий мотив, який єднає її з Франком. Досягнення мети травматизує нас консерватизмом. Щойно ми вирішуємо, що досягли межі своїх прагнень, як ми готові агресивно боронити той спосіб життя, який самі собі ідеалізували, як єдино правильний чи прийнятний. І тільки сильний травматичний досвід, як-то смерть сина для Івоніки, може похитнути наш консерватизм. Саме в цьому, в довгій і кривавій боротьбі за право обробляти свою землю, а не в простій марксистській максимі, полягає трагедія селян Буковини. Успіх у боротьбі може здаватись нам перемогою, але він не зцілить ті травми, які ми заподіємо самі собі в процесі боротьби. Патос цього тексту, як і патос “Украденого щастя”, настільки не вкладається в радянське прочитання цих творів, що прямо йому протирічить.

Відео Як радянська пропаганда спотворила нашу класику можна переглянути тут.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *