Чому класичні романи такі нудні?

Література сьогодні вже не та. Інтернет, цифрові розваги, електронні книжки та ще ціла купа нововведень перетворюють читання справжніх книжок на рідкість, сьогодні ми читаємо вже не так, як колись…

З останнім твердженням дійсно можна погодитись. Ми читаємо не так, як колись. Проте в другій половині ХІХ-го століття, у золоту добу більшости літератур, зокрема й української, літературний процес і, відповідно, читання, виглядали не так, як ми можемо уявляти сьогодні. Літературний процес впливав не лише на тематику, а й на жанри і навіть стилістику текстів, які ми сьогодні вважаємо класикою. Тож як читали в золоту добу модерної західної літератури, і чому ми так не зможемо?

Перша важлива річ, яка вплинула на тогочасний сплеск літератури — це грамотність. Усе більше людей вміли читати і писати, традиції шкільництва розвивались. Запит на друковані видання зростав. А тоді кілька людей у різних куточках Європи одночасно винайшли ротаційний верстат, котрий дозволяв друкувати десятки тисяч порівняно невеликих копій за лічені години.

Газети ідеально годились під цей тип друку і чудово підходили, щоб задовольняти попит нової категорії читачів — офісних робітників і просто робітників, котрі не мали багато часу на дозвілля. Розвиток залізниці і перевезень означав, що тиражі можна було доставляти з куди меншою затримкою, а телеграф дозволяв передавати новини буквально за кілька хвилин. Дев’ятнадцяте століття стало в першу чергу золотим віком щоденних і тижневих газет.

Основним наслідком цих процесів стає явище, яке ми сьогодні назвали би кліповим мисленням. Газети часто читали у вільні хвилини впродовж дня, журнали — вдома на вихідних. Вони подавали інформацію дуже стисло, зокрема через те, що місце на шпальтах було обмежене конкретною кількістю рядків. Найчастіше автори отримували гроші саме за кількість рядків, якими вони заповнили газетну сторінку. Звісно що це впливало на формат текстів, які друкували в газетах і журналах.

Справа в тому, що преса розповсюджувалась тиражами у десятки і сотні тисяч. В той же час продати бодай тисячу примірників авторської книжки було вкрай складним завданням. Звісно що всі хотіли публікуватись саме в періодиці, отримуючи високу регулярну платню. 1878-го року в американському журналі Scribner’s Monthly писали: 

“Зараз друго- і третьорядні романісти не можуть добитися публікації в газеті, тож мусять видаватися зразу окремою книжкою, а першорядні автори найперше з’являються саме в журналах”.

Це добре видно за кар’єрою Жуля Верна: його перша книжка “П’ять тижнів на повітряній кулі” вийшла зразу окремим томом. Вона здобула йому певну репутацію, і далі майже кожен його твір з’являвся спершу в журналі, а вже тоді — окремим текстом. В інших авторів, скажімо, Едґара По, публікації осібною книжкою взагалі часто не бувало. Цей літературний світ дуже відрізнявся від нашого. Письменник вимірювався не тим, скільки він написав книжок, а тим, на яку авдиторію він пише.

Газети і журнали — взагалі речі тематичні, їх зазвичай читає широка категорія людей, об’єднаних певним інтересом. Жуль Верн, скажімо, починав публікуватися в “Magasin d’Éducation et de Récréation” — “Журналі освітньому та розважальному”, назва котрого ідеально відбиває дух його творів. Александр Дюма публікував свої пригодницькі романи в “Journal des débats” — “Журналі політичних і літературних дебатів”, популярному серед широких мас, а Мопассан видавав свою історію про сходження маленької людини до успіху, “Любого друга”, в елітному паризькому журналі “Gil Blas”, шанованому серед рантьє і соціальних верхів.

В умовах тогочасного ринку журнал дозволяв цілитись у свою авдиторію і бути впевненим, що вона принаймні побачить твоє ім’я. І що їй захочеться дізнатися, що ж станеться в наступному розділі. Тому розділи почали закінчувати надзвичайно драматичними павзами і відкритими фіналами. По суті, письменники були зацікавлені в створенні серіалів. Багато тогочасних книжок на початку кожного розділу містять короткий зміст, а нерідко й починаються з переказу попередніх подій. Не те щоби звідтоді щось змінилось. Телеканал — це ті самі шпальти газети в іншому форматі.

Як сьогодні нарізки “у попередній серії” дозволяє набити хронометраж, так і перекази з повторами були хорошим способом зекономити на сюжеті, не втрачаючи в рядках. Іноді сюжет тягнеться настільки повільно, що там не відбувається взагалі нічого по декілька серій поспіль. “Оповідь Артура Ґордона Піма з Нантакета”, роман Едґара По, — це ідеальний приклад серіального письма. Щоб зрозуміти динаміку сюжету, уявіть собі перший сезон “Пуститися берега”, але кожна серія там — це “Муха”. Герой, що впродовж десяти сторінок повзе між коробками в трюмі — це очікуваний наслідок серіалізації літератури.

А ще — описи. Ті самі знамениті розлогі описи всього на світі у найдрібніших деталях. З одного боку — так, настанова доби реалізму. З іншого боку ‒ десятки рядків економії на сюжеті самі себе не напишуть. Але переважно детальні описи були далеко не такі меркантильні. Принаймні, їх мотивація була дещо інша — задовольнити уяву читачів.

Читачі кінця ХІХ-го століття — теж не ми з вами. Якщо більшість із нас упродовж цілого життя живе у світі авдіовізуального контенту і фотографій, то сто п’ятдесят років тому саме слова були основним способом передачі інформації.

Навіть реклама чудово відображає настанови періоду: друк газет був іще чорно-білий, але рекламувати одяг хотілося, тому під світлинами подавали розлогий словесний опис того, яких кольорів та чи та сукня.

Фотографія лише зароджувалась, і література реагувала на цю нову концепцію настановою на максимальну точність передачі. Оноре де Бальзак у програмній передмові до “Людської комедії” сподівався, що 

“складаючи опис вад і чеснот, збираючи найяскравіші випадки прояву пристрастей, зображуючи характери, обираючи найголовніші події з життя Суспільства, створюючи типи шляхом поєднання окремих рис численних однотипних характерів, можливо, [мені] вдалося б написати історію, що була забута багатьма істориками — історію норовів”.

 

Однак тогочасну літературу насправді нечасто цікавлять “норови” того суспільства, для якого вона пишеться. Значно більше публіку цікавить екзотика. Через те, що світ був поділений між колоніальними імперіями, в західні столиці проникали дива з екзотичних країв, а історії людей, котрі там побували, ставали гарячим матеріалом у газетах.

Власне, Гі де Мопассан написав цілий роман, присвячений тогочасному літературному світу. Красень Жорж Дюруа звільнився з війська і приїхав до Парижа. Як найлегшу кар’єру йому радять піти в журнал і писати про свої пригоди. Для тогочасної публіки це цілком зрозумілий коментар щодо літературного процесу: купа неясно кого пруться в газети писати про екзотичні країни, навіть не маючи грама досвіду. Це те саме, що сьогодні написати роман про моральний занепад автора сімдесяти семи книг і більше двохсот сценаріїв.

Екзотичні історії могли відбуватися в різні часи і в різних країнах, але всіх їх мало об’єднувати одне — вони мали виходити за межі відомого пересічним читачам досвіду. Вкупі з колоніалізмом це давало дуже викривлене і зверхнє ставлення до колонізованих народів, оскільки вони в цих сюжетах — просто інструменти становлення героїв-цивілізаторів.

В одному з наших попередніх відео, “Жіноче божевілля у мистецтві”, Остап Українець розповідав про героїню “Джейн Ейр” місіс Рочестер — креолку, яку з рідного середовища вивіз білий чоловік, і вона збожеволіла, подавлена нерідним для себе суспільством. По суті, це можна вважати зародками антиколоніальної критики — на противагу чоловічим романам того часу, де мало не оспівувалися колонізатори та їхні хвацькі пригоди в екзотичних краях з екзотичними жінками.

Одна тільки проблема — білих плям на мапі все менше, тому вибір невеликий: або цивілізувати екзотичних і цікавих, але відсталих (а переважно просто незрозумілих) дикунів, або шукати місця, де ще не ступала нога людини. Тому, якщо початківці з військовим досвідом переважно починали з опису екзотичних країв, інші автори обирали описи абсолютно вигаданих світів.

Як щодо забутого світу, де живуть доісторичні тварини? Або величезних монстрів у верхніх шарах атмосфери? Артур Конан Дойл писав на обидві теми. Екзотичні чи вигадані світи дуже добре пасували серіальній природі текстів, бо дозволяли дозовано розкривати нову для читача інформацію, зберігаючи загальний сюжет десь на тлі.

Проте був ще жанр, значно ліпше придатний для дозованого розкриття короткої інформації. Оповідання. На відміну від серіалу, оповідання є практично неподільною текстовою одиницею. В ньому, як правило, один конфлікт, на вирішення якого націлено весь текст. Тому героями оповідань часто ставали селяни, жителі глибинки, провінції чи далекої колонії — люди, котрі не читали журнали і не належали до соціального кола читачів. Це екзотичні люди, про котрих оповідання розповідає. Але крім загального опису цього дивного світу текст додає ще сюжетну напругу, котра змусить нас глибше сприйняти описаний світ. У певному сенсі тогочасне оповідання взяло все найкраще від серіального роману — один лаконічний конфлікт у короткому відрізку тексту, а від тревелогів про екзотичні місця — локації і персонажів.

Всі ці прийоми стали настільки типовими, що з’являлися в нових текстах просто “за промовчанням”. Записки про Шерлока Голмса пише доктор Вотсон, ветеран війни в Афганістані. (Ось вам тільки одна коротка ремарка про роль ветеранської літератури в світі). Звісно — лікар має добру освіту, тобто грамотний порівняно зі звичайними солдатами, а служба в іноземних кампаніях дарує йому життєвий досвід для письма. Вже на початку ХХ-го століття феномен літератури “втраченого покоління” буде підкріплений іще й тим, що солдат, котрий пройшов війну, є цілком звичним типажем молодого письменника.

Якщо пригадати, скажімо, “На західному фронті без змін” — тамтешня структура теж цілком епізодична. Фрагменти роману розповідають окремі анекдотичні події, об’єднані сякою-такою наскрізною історією війни. Нескладно вгадати, що спершу цей роман виходив у газеті “Vossische Zeitung”. А вже тоді, оцінивши популярність, видавець підписував тираж окремих примірників. Публікація в газеті чи журналі була ефективним способом зібрати передзамовлення серед, як ви пам’ятаєте, цільової авдиторії конкретного тексту.

 

Відео Чому класичні романи такі нудні? можна переглянути тут