Аграрна утопія чи пригодницький роман? Феномен Робінзона Крузо

Біблія, Іліада, Повість минулих літ, Пісня про Нібелунґів, Робінзон Крузо, Московіада і цей матеріал уроків літератури. Всіх їх об’єднує використання технічних записів чи таблиць як частини оповіді. У цьому тексті буде окреслено трохи загальної теорії, пов’язаної з найнуднішим елементом будь-якого тексту. Але основний фокус буде на романі Данієля Дефо “Робінзон Крузо”, котрий, вступереч усьому, став надзвичайно популярною класикою.

 

Таблицями або списками в літературі і текстології називають, скажімо, генеалогічні переліки. Таблиця народів у Старому Заповіті, поема “Відсіт” чи список кораблів в “Іліаді” належать до найвідоміших прикладів. Їхнє завдання просте — коротко і ясно дати читачам інформацію про наративні елементи, які можуть бути задіяні далі. Аналогом у кіномові буде кадр, який довго і рівномірно демонструє, скажімо, знаряддя тортур у фільмі жахів чи шикування військ у батальній сцені. Таблиця народів у Старому Заповіті повідомляє про світ, у якому відбуваються події, та про людей, із котрими ми ще зіткнемося впродовж історії. Цей прийом — майже необхідний вступ до більшости хронік і літописів. І він об’єктивно нудний. Якщо вас не цікавлять конкретні подробиці, таблиця — найменш придатна для читання частина майже будь-якої книжки, оскільки містить лише технічну інформацію.

 

П’ятеро мужніх вождів очолили рать беотійську — 

Аркесілай, Пенелей, Протоенор і Клоній з Леїтом,

Йшли з ними ті, що в Гірії жили та Авліді скелястій,

В Схені та Сколі, в багатім на пагорби й ліс Етеоні,

В Граї, Теспеї, також в Мікалессі широкорівниннім.

Ті, що навколо Ілесія й Гарми жили та Ерітри,

Що Елеон, Окалею й також Петеон заселяли,

Гілу, а ще й Медеон, це гарно збудоване місто,

Копи, Евтресу і голубами уславлену Тісбу,

Що в Коронеї жили й Аліарті, травою багатім,

Ті, що Глісант заселяли, і ті, що прийшли із Платеї,

Й що в Гіпофівах жили, у гарно збудованім місті,

Та у священнім Онхесті, де вславлений гай Посейдона,

Й ті, що з Мідеї прийшли й виноградом багатої Арни,

Й ті, що в Нісі божистій жили й Антедоні далекім.

З ними прийшло п’ятдесят кораблів мореплавних, і в кожнім

Юних, дужих бійців беотійських сто двадцять сиділо.

 

Якщо ви не прогортали цей фрагмент — думаю, ви легко погодитесь, що це не була найдинамічніша хвилина вашого життя. Проте розповсюдженість цього прийому у давніх літературах наводить на думку, що тогочасну публіку в текстах цікавило зовсім не те, що нас із вами. І ніщо не допоможе збагнути цю відмінність краще, ніж повна назва роману Данієля Дефо:

 

“Життя та дивовижні несподівані пригоди Робінзона Крузо з Йорка, моряка: котрий прожив двадцять і вісім років цілком на самоті на безлюдному острові біля узбережжя Америки, біля гирла великої ріки Оріноко; котрого викинуло на берег після кораблетрощі, в якій погинули всі, крім нього. З описом того, як його нарешті дивним чином звільнили пірати.”

Ми з вами називаємо такий заголовок синопсисом. Назва окреслює все, чого нам випадає чекати від тексту. Такі назви цілком покладаються на те, що читача цікавитиме не “про що” буде текст, а “як” він буде написаний. Тож — як?

Для початку слід знати, що на момент публікації багато хто сприйняв цей текст не як белетристику, а як тревелоґ. Цей жанр був поширений у всі часи, а після епохи великих географічних відкриттів, коли межі відомого європейцям світу значно розширились, незмінно набирав популярности. Крім того, пересування ставало швидшим і доступнішим, тому мандри дуже природно опинялися в центрі багатьох історій.

Роман вийшов 1719 року, а події, що передують самому сюжету, відбуваються наприкінці вісімдесятих у Бразилії. Тут нескладно зрозуміти, чому роман могли сприйняти за документальний. Бразилія на той час, хоч переживала не найкращі часи, була одним із найбільших виробників цукру, а цей бізнес заможним європейським читачам був абсолютно зрозумілий. Це авантюрний роман про чоловіка, котрий намагається прийти до успіху через передові ідеї свого часу — міжконтинентальну торгівлю і колоніалізм.

Так, через кілька років герой спокушається на іншу прибуткову справу — работоргівлю. При чому спокушається в максимально авантюрний спосіб — друзі кажуть йому, що це 100% надійний бізнес, гарантований успіх. Але дорогою стається кораблетроща, і він єдиний виживає. Ці події можна переповісти двома словами, бо в романі вони також епізодичні. Вже за кілька десятків сторінок історія кількох морських подорожей, полону і врядування плантацією залишається позаду, а їм на зміну приходить інвентаризація. Так, ми дізнаємося, щó герой зміг врятувати з корабля: сухарі, пляшку рому, щогли, стеньги, реї, пилку, три скрині, рис, сухарі, три головки голландського сиру, п’ять великих шматків в’яленої козлятини, суржик пшениці з ячменем, кілька ящиків вин і п’ять чи шість галонів рисової горілки, скриньку теслі, дві чудові мисливські рушниці і два пістолі, кілька порохівниць, торбу з дробом, дві шпаги, три бочки з порохом, два чи три мішки з великими й дрібними цвяхами, велику викрутку, десятків два сокир, точило, залізні ломи, два барила з рушничними кулями, сім мушкетів, ще одну мисливську рушницю, трохи пороху, великий лантух з дробом і рулон листового свинцю, також одяг, вітрило, гамак, кілька постелей, vier liter wasser, сто баксів на місяць, це далеко не повний список і, можливо, ви розумієте, до чого це все.

Звісно, текст не складається лише з переліку речей, які герой забирав. Решту тексту займають скрупульозні описи того, як він перевозить ці припаси і як саме складає їх у своєму таборі. Потім ми читаємо так само методичні та детальні описи приручення тварин, обробітку землі, зведення дерев’яних конструкцій. З одного боку, це белетризація симулятора виживання, а з іншого — протестантський соцреалізм. Слово “соцреалізм” тут вживається максимально широко, звісно. Просто ми буквально спостерігаємо, як колишній гульвіса через чесну працю на піднятті цілини цивілізує безлюдний острів і паралельно приходить до Бога. Слід нагадати, що в цей час на американському континенті не існує сучасних держав. Існують європейські колонії.

Колонії наприкінці ХVII століття — це місце, котре притягує авантюрників з усіх усюд, бо пропонує можливість відносно легко і швидко заробити великі гроші. Існування бізнесу в колоніях вимагає рабської праці, але ситуація на ринку непевна, тому… Тому Робінзон Крузо потрапляє на безлюдний острів не просто під час експедиції до Африки, а під час експедиції, у якій вони планували, по суті, викрасти там певну кількість людей і таємно їх між собою розподілити.

Що не дуже етично, але це з нашого погляду. Дефо справді засуджує Робінзона, але не за работоргівлю, а за захланність: сам герой каже, що “для мене навіть думати про таку подорож було нечуваним безглуздям”, оскільки сам Робінзон і не мав потреби в рабах.

Тож герой опиняється на безлюдному острові і починає робити те, що численні його співвітчизники вже десятиліттями робили в Америці — працювати коло землі.

Робінзон приручає кіз і папуг, з рештків насіння рік за роком розбудовує ферму, отримуючи чудові врожаї ячменю і рису, та й загалом перетворює безлюдний острів на квітучу за мірками кінця 17 століття карибську колонію. Робінзон Крузо цивілізує дикі землі. А коли з’ясовує, що на його острів припливають дикуни — захоплює одного з них і починає цивілізувати ще й його.

Тут необхідно вказати на ще одну важливу функцію, яку подібні списки виконують і в літературі, і загалом. Перелічування предметів є практичним способом охопити, осягнути нескінченність навколишнього світу. Звісно, описати цілий світ через називання його складових у нас не більше шансів, ніж дорахувати до нескінченности, послідовно називаючи всі цілі числа. Однак ми це робимо, і то робимо на щодень. Ось що про списки в нашій культурі каже Умберто Еко: 

 

“Чого хоче культура? Зробити безкінечність збагненною. Також вона намагається створити порядок. І як людина поводиться, зустрівшись із безкінечністю? Як ми намагаємося вхопити незбагненне? Через списки, через каталоги, через колекції в музеях, через енциклопедії та словники”.

 

Ця цитата насправді стосується всього, від ресторанних меню, перед якими ми зболено завмираємо, не знаючи, що обрати, до того самого тексту Данієля Дефо, герой котрого безпорадно завмирає на березі океану, не знаючи, що робити далі. З огляду на період написання, безпечно сказати, що Робінзон Крузо працює як синекдоха. Синекдоха — це художній прийом описування цілого через його частину або множини через один її елемент. Існує фільм “Синекдоха, Нью-Йорк”, котрий як ніщо пояснює суть цього літературознавчого поняття.

Так от, Робінзон. Його поневіряння на безлюдному острові мають цілком притчеву природу. Герой опиняється наодинці з хай не надто жорстоким, але й не дуже привітним світом. Герой боїться темряви, боїться диких звірів, боїться навіть грози. Але поступово він опановує цей світ, робить його зрозумілим, а тому безпечним. І саме тому ближче до середини книжки ми так само лякаємось, коли папуга серед ночі починає гукати людським голосом. Ми теж звикли до того, що цей світ безпечний.

У першій половині тексту герой намагається пізнати, охопити, підкорити безкінечність чужого світу, в який його закинуло Провидіння. І робить він це через скрупульозну інвентаризацію — зрештою, єдиною його книжкою довгі роки була Біблія, а в Старому Заповіті цей прийом трапляється регулярно.

Однак з читанням Біблії Робінзон переходить від закону до благодаті. Якщо спершу він в поті чола добуває свій хліб, проклинаючи лиху долю, то з читанням Біблії і підкоренням острова своїй волі йому відкривається інший світ, у якому він стає справжнім паном з Божою допомогою. Робінзон більше не намагається охопити вічність, бо вона делегована Богу. Чи, як його часто називають у тексті, Провидінню. Тому він стає повновладним паном острова, цього мікрокосму нашого світу, і благодатно живе там довгі роки.

Але як би добре нам не було в цьому світі, всі ми рано чи пізно його покидаємо. Принаймні, щось таке сказав би священник на проповіді. Проте Робінзон чинить цілком в дусі свого підходу. Щойно з’являється корабель, який може відвезти його до справжнього дому, він хапається за можливість, хоч це й означає, що він мусить залишити своє нажите важкою працею добро в “цьому світі”.

І звісно що в “тому світі”, тобто в колоніальній Європі, він отримує винагороду за праведне життя на острові — дивіденди від того, що його плантація процвітає. 

Майте на увазі, подібні інтерпретації не означають, що саме це тримав у голові та хотів сказати Дефо, пишучи “Робінзона Крузо”. Ні. Просто в той час актуальними і популярними були проблеми та конфлікти, які дозволяють саме таке прочитання. Але в літературі, як і всюди, є своє правило 34. Якщо є розповідь про прогрес із релігійною апологетикою, в неї мусить бути позитивістський відповідник без релігійної апологетики. Для “Робінзона Крузо” це буде “Таємничий острів”.

Якщо дія “Робінзона Крузо” триває десятиліттями, то герої “Таємничого острова” пробули на ньому заледве три роки. Якщо Робінзон від початку мав купу інструментів і матеріалів, то герої “Таємничого острова” вижили за рахунок кількох насінин, одного сірника і двох наручних годинників. Якщо Робінзон за майже три десятиліття на безлюдному острові створив там у найліпшому разі аналог плантації в Новому Світі з натуральним господарством, то герої Жуля Верна за три роки змогли підірвати гранітну породу, змінивши плин річки, налагодити видобуток вугілля та прокласти островом телеграф і залізницю.

Як бачите, світ — і уявлення про цивілізаційну роботу людства — дуже змінився за роки, що розділяють ці два романи. Герої Жуля Верна, як і Робінзон, створюють свій мікрокосм на безлюдному острові, цивілізують окремо взятий дикий клаптик світу. От тільки вони роблять це краще, швидше, ефективніше і з поправкою на передові технології.

Особливих висновків тут не буде. Хіба що можна таки наголосити: навіть історія про підняття цілини в умовах страху перед авторитарною силою, що контролює всі виміри твого життя, може стати пригодницьким і майже утопічним романом. Якщо буде написана в правильному місці в правильний час.

Відео про Робінзона Крузо можна переглянути тут