Правила, що насправді не правила

Якщо попросити пересічну людину пригадати перше, яке спадає на думку, правило української мови, то, найімовірніше, більшість згаданих правил стосуватимуться ортографії або граматики. Перші правила пояснюють, як пишеться певна група слів — наприклад, не з дієсловами пишеться окремо, крім дев’яти винятків. Другі правила пояснюють, як саме форма слова транслює його граматичне значення. Наприклад, до третьої відміни належать іменники жіночого роду з нульовим закінченням, а додавання -и в родовому відмінку дозволяє уникати збігів з давальним. Саме тому є сенс казати крови, смерти і радости, а не крові, смерті й радості, хоч ці форми закріплені як паралельні.

І от остання фраза могла наштовхнути вас на думку, що мовні правила — далеко не настільки однозначна річ, як здається зі шкільної програми… Однак нині ми поговоримо про Бориса Антоненка-Давидовича та його програмну працю “Як ми говоримо”.

 

Антоненко-Давидович пройшов сталінський терор, репресії, заборони і був реабілітований аж 1957-го року. Однією з причин переслідувань Антоненка-Давидовича була саме його мовознавча діяльність. А 1970-го року у видавництві “Радянський письменник” вийшла друком його книжка “Як ми говоримо”. При цьому вийшла вона буквально напередодні суду над Валентином Морозом, на якому Антоненко-Давидович свідчив, за що вкотре потрапив у немилість і був змушений писати в шухляду, власне тому друге й третє видання книжки виходили вже у США.

Його життєпис важливий, оскільки дає доволі конкретне уявлення про умови, в яких створювалась ця книжка. Дисидентський рух породжував доволі специфічне зацікавлення мовою, шістдесятники і наступні літературні покоління радо повертали забуту лексику і вдавались до мовних дослідів, які в період з 30-их по 50-ті були немислимі. І все ж, у радянському виданні “Як ми говоримо”, скажімо, немає статті про літеру ґ, котра з’являється в другому, “Смолоскипівському” виданні. Попри це, ми обговорюємо книжку, створену і, що важливіше, видану в Радянському союзі, тому передовсім — не варто вважати “Як ми говоримо” тим альтернативним джерелом, котре писалося всупереч мовній політиці радянської влади. Жодних неприйнятних для радянської україністики тез там не було. Крім статті про літеру ґ, звісно.

Другий момент, який мусимо мати на увазі — перед нами порадник зі стилістики. Книжка Антоненка-Давидовича, попри її величезну цінність, є саме стилістичним порадником, а не джерелом нормативної української мови. Також важливо розуміти — і ми не раз побачимо це на прикладах — що до послуг Антоненка-Давидовича були куди більш обмежені ресурси, ніж ми маємо зараз. Тому щоразу, коли автор щось категорично стверджує, ми маємо пам’ятати, що він робить це, опираючись на дуже обмежений корпус текстів і видань, опрацьованих фізично.

Попри всі ці застереження, чимало вчителів і вчительок української взяли “Як ми говоримо” на озброєння цілком некритично, що й породило в українській мові ряд правил, яких у ній ніколи не існувало. І, що важливіше, для існування яких немає підстав. 

Тож пропонуємо розглянути найвідоміші та найкатегоричніші твердження Антоненка-Давидовича і розібратися в них за допомогою словників та нашого улюбленого корпусу ГРАК.

Вислів чи вираз?

Антоненко-Давидович проводить чітке розмежування між поняттями “вислів” і “вираз” та стверджує, що останнє слово в сучасній мові стосується виразу обличчя чи математичного виразу. Автор стверджує, що колись ці слова були повними синонімами і наводить приклади зі словника Грінченка: “Почала…. солодкими виразами любови промовляти” і “Вираз на лицi понуро-урочистий”. І тут з’являються проблеми.

По-перше, ці слова були повними синонімами, але є одне але. Судячи з корпусу, його вживає Грушевський, але не вживає Франко. Коцюбинський вживає його в листах, але не в літературних творах. А Зеров вживає обидва слова цілком паралельно. Тут йдеться не лише про синонімію, а й про ідіостилістику авторів, але так, до 30-их років включно ці слова вживаються як синонімічні, хоч деякі автори, як-от Франко, їх уникають. В Ірини Вільде, Василя Стефаника, Богдана-Ігоря Антонича слово “вираз” також не має значення “вислів”, проте й кількість влучань у корпусі для них надзвичайно мала.

Зате в сучасній літературі можна побачити ще цікавіші тенденції — українські письменники не просто майже не вживають “вираз” у значенні “фраза”. Практично завжди слово “вираз” стосується в них лише обличчя. Якщо порівняти з початком ХХ-го століття, де слово “вираз” означає переважно “зовнішній прояв” будь-чого, можна запідозрити, що Антоненко-Давидович спостеріг семантичне зміщення у слові “вираз”, але описав його не зовсім коректно. Змінилось не лише значення слова — змінились обставини, в яких ми його вживаємо.

Особливої іронічности позиції Антоненко-Давидовича додає те, що буквально у рік виходу “Як ми говоримо” вийшов перший том СУМ. У якому слово “вираз” має зокрема значення “висловлення, фраза”. 

Якщо ми говоримо про українську мову загалом, то у слові “вираз” у значенні “фраза” немає жодного гріха. Проте якщо зосередитись лише на сучасному узусі, це значення дійсно вельми рідкісне.

Госпіталь чи шпиталь?

Обидва. Обидва слова нормативно вживаються в українській мові століттями. Одне запозичене з німецької, друге — з французької через російську. До речі: “ушпиталити” — цілком коректне слово, навіть якщо комусь воно здається смішним.

Інтерес чи цікавість?

А ось іще один міт, породжений тим, що Антоненко-Давидович видає можливий семантичний зсув за “менш питому” форму. Річ у тім, що слово “інтерес” дійсно має значення “користь, зиск, вигода”, яке він подає як єдине. На його думку, в значенні “цікавість” це слово вживають “деякі сучасні наші письменники”. Проте і наприкінці ХІХ-го, і на початку ХХ-го століття слово “інтерес” у значенні “цікавість” цілком собі навіть дуже вживається. Винниченко повідомляє про “надзвичайний інтерес до української нації”, Зеров стверджує, що “Ці видання мають для нас певний інтерес”, Леся Українка в листі пише , що “Читала “Рідний край” з інтересом” тощо.

Слово “інтерес” у значенні “зиск, вигода” дійсно домінує. Щоправда, переважно у сталих фразах на кшатлт “інтереси народу” чи “класові інтереси”, які в радянський період вживалися ДУЖЕ часто, що помітно спотворює реальну пропорцію вжитку.

Проте вистачає і випадків, де значення “цікавість” практично невіддільне від значення “користь”: “В цьому полягає інтерес виступів”, “стаття утратила біжучий інтерес” тощо. Взагалі вживання слова “інтерес” у значенні “цікавість” фігурує принаймні за сто років до виходу книжки Антоненко-Давидовича, тобто протиставляти в цьому прикладі сучасників класикам щонайменше хибно.

Найімовірніше, ще в ХІХ-му столітті у мові намітився доволі повільний семантичний зсув, через який слово “інтерес” не так змінило значення, як набуло додаткового. І цей процес був до певної міри двостороннім — слово “цікавість” іноді вживається як прагматичний замінник до слова “інтерес”. Ми можемо сказати “мене це цікавить”, говорячи про пропозицію, яка обіцяє нам зиск, та й навіть маємо фразу “зацікавлена сторона”. Проте коли одна сторона зацікавлена, це означає конфлікт інтересів. Так і живемо.

Книга чи книжка?

Антоненко-Давидович стверджує, що книга — це “грубий фоліант, ґросбух чи так зване Святе Письмо”, а все інше — книжка. Якщо коротко, то в корпусі слово “книга” трапляється 147000 разів, а слово “книжка” 142000 разів. Слово “книга” очевидно сприймається як серйозніше, бо “книжка” — зменшувальна форма. Попри це, серед 147000 вживань слова “книга” більшість стосуються не ґросбухів і не Святого Письма. Тому ви можете назвати будь-яку книжку книгою і матимете рацію. Точно так само, як справедливо можете назвати будь-яке телятко телям, а будь-який столик столом.

Останній чи крайній?

Тут відразу слід сказати, що про слово “крайній” у відповідному значенні Антоненко-Давидович не говорить взагалі нічого. Це пізніше псевдоправило. Однак він стверджує, що “останній” має значення “такий, за яким нема іншого”, і застерігає вживати його у значенні “решта”, наприклад: “Більша частина пішла додому, а останні залишились на нараду”. І з паном Борисом тут складно не погодитись, слово “останні” у прикладі дійсно хибне. Попри це, слово “крайній” в українській мові має радше значення “остаточний”, ніж “останній”. Інакше кажучи, той, що досягнув певної межі, краю. Тому крайній час, крайня пора чи, скажімо, “в крайньому разі”. Але “останнім часом”, “останні події”, “останнє розпорядження” і всі 425000 вживань слова “останній”, починаючи з Широцького і Мартовича, як не раніше, натякають, що це не те саме, що “крайній”. Слово “останній” радше означає “той із ряду однакових, що безпосередньо передує моменту мовлення”. Тому цілком собі можна бути крайнім у черзі, але ваша остання поїздка на море аж ніяк не була крайньою. Щонайбільше — у вас була крайня потреба поїхати на море.

Курити чи палити?

Тут варто сказати відразу: це блискуча стилістична порада Антоненка-Давидовича, і просто по-людськи її рекомендуємо.

Якщо коротко, то слово “палити” він пропонує вживати у значенні “створювати вогонь”, а “курити” в значенні “створювати дим”, тобто не лише люльку, але й кадилом.

Чи є для цього підстави в мовній традиції? Ні, немає. Це абсолютно паралельні слова. Проте міркування Антоненка-Давидовича в тому, щоб ліквідувати непотрібну омонімію слова “палити”.

Також, якщо ви пурист, можна взяти до уваги, що “палити” у значенні “курити” ми запозичили з польської, натомість “курити” абсолютно питоме. А якщо ви не пурист — насолоджуйтесь життям.

Рахувати чи вважати?

Тут у нас доволі цікава ситуація, бо “рахувати” в значенні “вважати” в сучасному узусі дійсно трапляється рідко, в літературній мові — майже ніколи.

Але.

Позиція Антоненка-Давидовича в цьому питанні майже повністю хибна. Він стверджує, що дієслово “рахувати” — поняття суто математичне. І все було б добре, якби це була правда. Попри це, в нас є фраза “розраховувати на” щось. І хоч Нечуй-Левицький, котрий вважав, що слово “рахувати” взагалі нищить українську мову, зі мною не погодився б, вона таки є. Існує й похідне від неї, “рахувати на” щось. Так, Зеров, пишучи про “Історію України-Руси” Аркаса, зазначає, що “автор рахував на дитячу психологію”. Леся Українка, знову ж, у листах, потребує знати, “на що їй рахувати, а на що ні”. У Винниченка в “Талісмані” “Залєтаєв рахував на Пінин страх”, а героя Михайла Жука “рахували за смертельно хворого”. І, знову ж, є приклади, в яких значення “рахувати” і “вважати” нероздільні, як у “Старці” Підмогильного: “Ці дві копійки він нарешті звик рахувати своїм заробітним мінімумом”.

Розгадка тут доволі проста — поняття рахунку в українській мові близьке до концепції планування (прораховувати варіанти, розраховувати фінанси), прогнозування і, відповідно, оцінки реальности. Поняття з подібних концептосфер часто накладаються, а ми далеко не завжди це помічаємо. Тому такому змішуванню семантик, як і у випадку з інтересом і цікавістю, просто не випадає дивуватись. Шельмувати і називати смертельною помилкою, проте, також не випадає.

Активні дієприкметники

Це ще один випадок, в якому слід здебільшого погоджуватись із Антоненком-Давидовичем, адже він говорить не про абстрактне “правильно”, а про морфологію.

Ймовірно, ви чули, що активних дієприкметників в українській мові немає, тож нічого їх вживати. Це неправда. По-перше, вони є, по-друге, вони донині залишаються ужитковими.

Однак для української мови непритаманні дієприкметники із суфіксами -ющ-, -ящ- і –вш-. Тому ми не скажемо “п’ющий”, не скажемо “горящий” і не скажемо “потемнівший”. Зате ми можемо сказати “квітучий”, “питущий”, “горючий” і “потемнілий”. Не тому що це абстрактно “неправильно”, а тому що ці суфікси в українській мові практично не вживаються та ще рідше поєднуються з дієприкметниками. Єдиний літературний виняток, який спадає на гадку — Тичина і його “тихий шепіт трав голублячий”.

З наведених паралелей уже можна зрозуміти, яке саме правило нам пропонує Антоненко-Давидович. Отже, активні дієприкметники в українській мові позначають ознаку, але не дію. Тому “Під лежачий камінь вода не тече” правильно, а “Лежача на підлозі монета” ні. Якщо ваш активний дієприкметник вказує на ознаку, а не дію — з ним точно все добре, нікого не слухайте.

Проте це не вирішує нашу проблему остаточно. Горючий — не те саме, що “горящий”. Перше слово позначає природну властивість, друге — процес. Як це вирішувати, якщо аналітична конструкція через “N, що” здається аж надто неоковирною? Вживати активні дієприкметники на позначення дії з українськими суфіксами, якщо потрібне слово можна утворити.

Не дивлячись на чи незважаючи на?

Як і в усіх своїх найпроблемніших твердженнях, Антоненко-Давидович обґрунтовує ненормативність “не дивлячись на” у значенні “незважаючи на”, тому що так має бути.

Але ні.

Я сам вражений тим, наскільки активно “не дивлячись на” використовували українські діячі. Із 6800 влучань переважна більшість побутує саме в значенні “незважаючи на”.

Антоненко-Давидович, наводячи можливі альтернативи, забуває про ключову: замість “незважаючи на” можна сказати “без огляду на” або “не озираючись на”. Ці варіанти принципові, бо вони ілюструють, наскільки близькими є поняття уваги і зверненого погляду для української мови. Що цілком закономірно, бо в побутовій комунікації мірилом уваги в принципі вважається візуальний контакт, натомість відсутність цілеспрямованого погляду вказує на ігнорування. Аналогічно “не дивлячись на” можна замінити фразою “заплющуючи очі на”. Обидві ці фрази мають буквально ідентичне значення. Тому вживайте цю фразу, не дивлячись на те, що каже програма. Очі не бачать — серце не болить.

Другий чи інший?

Ще одне популярне “правило” полягає в тому, що другий — це лише порядковий числівник, і в значенні “інший” не вживається. Антоненко-Давидович стверджує, що “в сучасній українській мові повелося вживати цього слова тільки як порядкового числівника”.

Звісно, українські класики широко вживали “другий” і в значенні “інший”, але це робили не лише класики. І продовжують робити донині. Більше того, в нас є стала синтаксична конструкція “один […], а другий […]”, наприклад, “Один сірий, другий білий”. Здавалося б, там числівник і там числівник, але є нюанс.

Перед нами начебто неузгоджені числівники, один кількісний, інший порядковий. Проте перед нами не помилка, бо порядковий числівник тут позначає одночасно і порядок при лічбі двох понять, і значення “інший” для поняття, окресленого словом “другий”. 

 

Книжка Антоненка-Давидовича направду вельми цінна і може помітно поліпшити володіння українською. Особливо якщо це не ваша рідна мова і ви намагаєтесь опанувати її вже в дорослому віці. Проте пам’ятайте, що ця книжка — не джерело нормативної мови і не святе письмо україністики. Це не збірник правил. Це стилістичний порадник, укладений на основі власних спостережень і доволі обмежених ресурсів. Тому, хоч більшість порад у ньому цілком доречні, не бракує також неточностей, хибних інтерпретацій і помилок. Все це слід пам’ятати. Як і те, що розмовна мова не оперує поняттями морфології та граматики, на яких написано цей та інші посібники. Ми говоримо в реальному часі, опираючись на автоматичні, інтуїтивні граматичні механізми. Тому, по-перше, читання художньої літератури українською мовою прокачає вашу мову значно ліпше, ніж Антоненко-Давидович чи, Боже збав, Авраменко. А по-друге, виправляти розмовну мову людей відповідно до написаного в звичайному стилістичному пораднику — останнє діло.

Переглнути відео Правила, що насправді не правила можна тут