Масони і німецькі колоністи: про кого Шевченкове “Посланіє”?

Цього разу ми поговоримо про Тараса Шевченка. Точніше – про один дуже популярний вірш, окремі рядки з якого чули всі, читали повністю далеко не всі, а розуміли хіба одиниці, котрим пощастило із адекватними вчителями. Тому що для розуміння цього вірша треба знати як історію, так і теорію літератури. Адже це жанрово та формально один з найскладніших текстів Шевченка, за який його переважно і називають пророком. Звісно, йдеться про “Посланіє”. Або, як його ще називають, “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”.

Для початку мусимо означити, що будь-який літературний аналіз не є остаточною істиною на тему “що хотів сказати автор”, а радше одним зі способів отримати з художнього твору певну інформацію. Відповідно, наш аналіз не є конечним і не вимагає від вас повного погодження.

Також, якщо ви призабули текст, то краще спершу перечитайте його або переслухайте поему, щоби бути в контексті.

 

Аби зрозуміти цю поему, слід почати з її жанру. Якщо ви досі думали, що “поема” і є жанром, то ні. “Посланіє” – це за жанром послання. Такий-от парадокс. Якщо ви читали Новий Заповіт, то напевне знаєте про послання апостолів. Той, хто цікавиться класичною літературою, може пригадати також послання Горація до Пізонів, а любителі української літератури можуть знати послання як основний жанр, в якому творив Іван Вишенський. Послання найчастіше писали як публічну реакцію на певну актуальну проблему, тому це епістолярний жанр. Власне, біблійні послання грецькою так і називаються, επιστολές.

Коли в школі ми вивчаємо біографію письменників, то це іноді не просто так. Біографія – це перший ключ до розуміння їхніх творів, і тому варто запам’ятовувати такі речі, як, наприклад, улюблені книжки, твори мистецтва, міста. Нам кожного року розповідають про те, що Біблія була настільною книгою Шевченка, і, виявляється, це має сенс та складається в якусь повнішу картину.

Це послання Шевченка не адресне, як із текстами “До Основ’яненка” чи “Костомарову”. Воно адресоване буквально всім українцям, які були, є і будуть. Цей стилістичний прийом можна назвати “катахрезою”, або ж зловживанням засобами, коли між собою поєднуються логічно неузгоджені поняття. Так, ми розуміємо, що послання мертвим не має практичного сенсу, але далі з тексту буде ясно, чому обрано саме таку назву.

Отож, починаємо з епіграфа. По-перше, епіграф взято з… також послання. І це коротке речення підсумовує все, про що далі писатиме Шевченко: “Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавижу, ложь есть”. “І мертвим і живим” – це послання людям, які, прикриваючись християнською мораллю чи високою освіченістю, знущаються зі своїх ближніх, котрих вважають нижчими за себе.

З цим і почнемо. Перші рядки поеми – це доволі звичайний зачин, який вказує на проминання часу. Велелюдні розпуття – це, з одного боку, типовий образ мирської суєти, у якій кожен іде в своїх справах, не зважаючи на якісь вищі речі. З іншого боку, великі перехрестя в біблійні часи були місцем публічним, там виступали народні проповідники, котрі пропонували свої знання всім навколо. Бути на людному роздоріжжі в найпростішому розумінні означає робити щось публічно.

Тому люд, котрий “не бачить і не знає, оглухли, не чують” – це всі ті, кому послання адресоване. Це, до речі, поширений у давніх літературах прийом самоприниження автора. Тут він означає “ті, до кого я звертаюся, не сприймають моїх слів”. Це також допомагає відділити читача від “сірої маси” і подарувати відчуття, що раз ти читаєш це послання – ти молодець.

На самому початку Шевченко формулює загальну тему: “Людей запрягають в тяжкі ярма, орють лихо, лихом засівають, а що вродить – побачите, які будуть жнива”. Перший рядок стосується рабства, з якого Шевченка викупили, але яке залишалось повсюдним. Цими людськими запрягами “орють лихо”. Обробіток землі як метафора певних соціальних проблем у цій поемі нам ще трапиться. Наразі варто зазначити, що в цих чотирьох рядках Шевченко цитує книгу пророка Осії: “А що вітер вони засівають, то бурю пожнуть”. Якщо люди засівають лихом, жнива мають виглядати просто страхітливо.

Після перших застережних мазків Шевченко переходить до перших закликів брататися та цінувати те, що є у себе. Найбільш афористичний пасаж у цій частині виглядає так: “У чужому краю не питайте, не шукайте того, що немає і на небі, а не тільки на чужому полі. В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.

У тексті доволі очевидно йдеться про українців, котрі виглядають з моря погоди десь в інших країнах, замість працювати у своїй, але далі є ще одна цитата, яка показує точніший контекст: “добра святого, волі, волі, братерства братнього”. По-перше, тут можна побачити іронізування з ідеалів гуманізму та ВФР: свободи, рівности, братерства.

З іншого боку, ці три слова були також гаслом масонів, до котрих належало чимало тогочасних українських еліт. Звісно що заможні люди в елітних клубах із претензійними назвами типу “Любов до істини” сприймалися трохи контрастно на тлі того, що жили вони в рабовласницькому суспільстві, де більшість їхніх співвітчизників не мала жодних прав. А іноді буквально була власністю тих-таки заможних людей. Цей фрагмент значною мірою стосується відірваности еліт і від народу загалом, і від його найнагальніших проблем. Навпаки, у Шевченка саме ці просвітителі є частиною проблеми. Це вони, а не якісь чужинці, “лихом засівають”.

Після пророчого пасажу Шевченко переходить до апокаліптичного. В ньому, власне, описані “жнива”, згадані в першій частині. “Розкуються незабаром заковані люде, […] і потече сторіками кров у синє море дітей ваших”. Що відсилає і до образів насилля в самого Шевченка (“червоною гадюкою несе Альта вісти”), і до апокаліптичної картини з Об’явлення: “третій вилив чашу свою на річки і на джерела вод: і стала кров”. Образ людського гніву в Шевченка взагалі часто перегукується з образом Страшного Суду.

 

Наступний великий фрагмент – критика слов’янофільства і загалом тогочасного гуманітарного світогляду. Всі ви знаєте рядки, з яких ця частина починається. “Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя”. З одного боку, Шевченко критикує людей, котрі поздобували престижну освіту, але не набрались розуму. З іншого, це ще й критика тогочасної гуманітарної науки. 

Вивчення простолюду та його культури на початку ХІХ-го століття саме потрапило в мейнстрим. Тоді ж зародилась етнографія та фольклористика, популяризувалась археологія, і взагалі гуманітаристика переживала золоту добу. В аванґарді цього процесу були німецькі романтики, зокрема брати Ґрімм. А в часи Шевченка слідом за германістикою почала розквітати славістика.

Тут слід розуміти, що наше сприйняття етнічних груп ХІХ-му століттю було абсолютно чуже. Цілісної таксономії ще не існувало, а описи інших народів часто базувалися на тому, що про них чули через десяті руки. Подібно до того, як нині багато хто думає, що Україна – це десь в Росії, в ті часи багато хто думав, що українці й москвини – це якісь такі монголи. І це тільки одна з версій. Поляки послідовно вважали українців нащадками сарматів, а практично в усіх українських літописах взагалі стверджується походження всіх західних народів від біблійного Яфета. Це не зовсім та етнографія, з якою працює сучасна наука.

Ясна річ, колонізованим слов’янам подібний дойчсплейнінґ не дуже подобався. Тому спершу в Чехії, а невдовзі й у решті слов’янських країн почалась хвиля національного відродження. Лінгвісти, антропологи і філософи вивчали народ, його мови, традиції та приходили до цікавих висновків: багато де люди розмовляють однією мовою, навіть коли живуть в різних державах. Ці люди мають схожі традиції, фольклор, а їхні мови, навіть коли помітно відрізняються, залишаються дуже схожими. Очевидно, ці люди становлять спільну етнічну групу слов’ян.

Тому так, спершу “німець каже “Ви моголи””, а тоді “Ви славяне” – буквально так виглядала тогочасна наука. Концепція етнічного слов’янства зародилась доволі швидко зусиллями Яна Коллара, Павла Шафарика і Вацлава Ганки. Були й інші, але саме цю найпомітнішу трійцю Шевченко згадує у поемі. “І Коллара читаєте з усієї сили, і Шафарика, і Ганка, і в слав’янофіли так і претесь”.

З погляду слов’янофілів, усі ми браття-слов’яни маємо триматися купи. Але. Слов’янофільство означало також протиставлення слов’янства Заходу та обстоювання особливого шляху для всіх слов’ян. Не дивно, що цей підхід за лічені десятиліття приватизувала Росія, так що колишні слов’янофіли або змінили погляди, або стали москвофілами.

Ключова проблема, яку Шевченко формулює в усій поемі: “великих слов велика сила” не має жодних наслідків, бо в самовизначенні ми покладаємось на “німецьку” науку. Щодо того, хто ми є, щодо того, якою мовою маємо говорити, щодо того, як нам сприймати своє минуле – ми пробуємо покладатись на інших. Власне, термін “німецька наука” тут вельми широкий. Хоч Коллар, Шафарик і Ганка нині вважаються чеськими діячами, з погляду Шевченка вони були радше німцями, чи то пак австрійцями. І твори свої писали німецькою.

Тобто тут варто спробувати розсудити Шевченка та історію. Автограф “Посланія” датовано 1845-им роком. До Весни Народів ще три роки, і навіть тоді в Російській Імперії мало що зміниться. Шевченко, якого від Шафарика з Ганкою відділяла неабияка дистанція, доволі природно відчував ресентимент від того, що якісь-то, з його погляду, німці, беруться повчати його співвітчизників, як правильно любити ближнього.

Німець, котрий “історію нам нашу розкаже” – це взагалі багатоманітний образ, від активної появи справжніх, фальсифікованих та містифікованих рукописів на кшталт “Слова о полку Ігоревім” чи “Краледворського рукопису”, аж до того, що німецькі дослідники дійсно ретельно і послідовно описували слов’янське населення своїх територій, формуючи первинну базу етнографічних джерел. Слід пам’ятати, що наукова думка, яка Федьковичу чи Франкові у 80-90-их роках була цілком звичним явищем, для Шевченка в сорокових була явищем куди більш екзотичним. І, звісно, в часи Шевченка ще не відкинули остаточно багато сміховинних концепцій.

А далі він, висловивши критику наукової думки, власне, починає говорити про історію, яку ми маємо “читати од слова до слова”. Він критикує основний метод романтизму – звеличення і очуднення власного минулого – до якого сам часто вдається. В поемі ця критика виражена через антитезу: з одного боку “у нас Брути і Коклекси, славні, незабуті. У нас воля виростала”, але за цим відразу йде заперечення: “Кров’ю вона умивалась, а спала на купах, на козацьких вольних трупах…” Погодьтесь, дивно бачити, як Шевченко критикує надмірну романтизацію козацького минулого.

“Не минати ані титли, ніже тії коми” – підсумковий рядок фрагменту. Загальний акцент на тому, що минуле не просто не складається з героїчних сторінок, а часто те, що ми прославляємо в минулому, є причиною нашого поганого становища зараз. Тому антитеза продовжується: “у нас Брути і Коклекси”, але “ось що Ваші славні Брути: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття – ваші пани Ясновельможнії гетьмани.”

Тема поневоленого народу в Шевченка не існує сама собі, в абстракції. Але, на відміну від того, що казала радянська критика, вона не пов’язана з класовим конфліктом. Конфлікт у Шевченка національний, бо текст звертається до українських еліт.

Українські еліти ХІХ-го століття часто були нащадками козацьких старшин. Тобто Шевченко не стоїть у білому пальті та пише про таких, як сам, українців. Для багатьох адресатів його поеми згадані в тексті великі діячі минулого – це діди і прадіди. Нагадаю, що сам Шевченко народився лише за сорок років після зруйнування Січі, тобто для сучасного йому українського дворянства козацькі вольності були частиною живої пам’яти. Це з нашого погляду він пише про далеку історію. В середині ХІХ-го століття це була радше критика дітей за гріхи їхніх батьків.

То які ж сторінки історії в цій поемі є “нашою славою”? Що саме героїзують адресати поеми? Ці “прадідів великих правнуки погані” чваняться, що “братство віру заступило, що Синопом, Трапезондом галушки варило”. Ця сторінка історії донині залишається однією з найяскравіших в нашій історії. Шевченко згадує про Київське братство, котре за фундації Петра Могили і Петра Сагайдачного стало Києво-Могилянською академією. Сам Сагайдачний справедливо вважався оборонцем віри і, звісно, очолював похід 1614-го року, коли козаки захопили Трапезонд та Синоп.

Друга героїчна сторінка: це як ми Польщу колись завалили. Повстання Хмельницького, утворення суверенної української держави і просто золота доба козацтва. Ці історичні події донині становлять основу нашого національного міту.

От тільки в період Шевченка Січ знищена, козацькі вольності давно забуті, степ розданий колоністам з інших країн для сільського господарства, тому “на Січі мудрий німець картопельку садить”, а нащадки козацьких старшин стали звичайним російським дворянством, яке точно так само тримає українських селян за рабів. Це створює певний дисонанс між елітами, які пишаються своїм славним козацьким минулим, але при цьому самі ж віддали Росії все, що їх із цим минулим пов’язувало. Ми пам’ятаємо деякі історичні факти, але не робимо з них висновків і навіть не розуміємо, що вони означають.

Нам подобається згадувати героїчні сторінки своєї історії, але не подобається згадувати, як воно все обернулось. І тим паче не хочеться виступати проти імперії, котра знищила нашу державність, бо ця імперія нас годує. У ХVIII-му столітті це була закономірна лінія поведінки – багато хто, розчарований добою Руїни, а тим паче поразкою Мазепи, просто не мав охоти виступати проти імперії, що забезпечувала сите життя.

Саме тому народ, який від російської окупації втратив свободу і не отримав нічого натомість, у Шевченка постає загрозливим фактором. Взагалі безвихідність становища ніби стає ключовим елементом поеми: раз за разом згадуються славетні сторінки минулого, які ми не змогли розвинути в успішну сучасність. Ця циклічність поколінь підкреслюється окремою строфою, вставленою перед заключним фрагментом: “Так от, як кров свою лили батьки за Москву й за Варшаву – і вам, синам, передали свої кайдани й свою славу”.

А, до речі, пасаж “Доборолась Україна до самого краю” – це іронія. Попередній фрагмент поеми закінчується згадуванням героїчних сторінок історії та, власне, повстанням Хмельницького й боротьбою за вольності і права. Тому такий прикметний висновок Шевченка зі спогадів про боротьбу: ми доборолись за свободу до такого рівня, що далі нікуди в неволю. І самі ж українці беруть участь у злочинах гірших, ніж ті, проти яких вони повставали в часи Хмельницького.

У заключній частині Шевченко знову вдається до алюзій на апокаліпсис: через вивчення власної історії мають розкритися “високі могили перед вашими очима, щоб ви розпитали мучеників: кого, коли й за що проклинали”. Якщо на початку цитати з апокаліпсису – це про кривавий і страшний кінець старого світу, то наприкінці йдеться про апокаліпсис у первісному значенні “одкровення”. Старий світ закінчиться тоді, коли ми зрозуміємо власне минуле і побачимо, що робили не так. Ця нотка куди більш мирна, ніж на початку тексту.

Тут Шевченко повторно вживає катахрезу, яка підкреслює парадоксальність знання про минуле. Якщо ми пізнаємо і приймемо нашу власну історію, “забудеться срамотня, давняя година і оживе добра слава, слава України”. Для того, щоб спокійно забути минуле, нам спершу треба його серйозно згадати та осмислити.

А завершується послання топосом скромности: обніміте, брати мої, найменшого брата. Цей риторичний прийом зміщує характер послання з повчання до звернення. Автор таким чином не пропонує себе на роль універсального вчителя, він такий само, як і читачі. Зрештою, на те й текст називається “посланіє”, а не “поученіє”. Завдяки такому обрамленню текст набуває радше полемічного, ніж дидактичного характеру – але це універсальна особливість послання як жанру.

То який із цього висновок? Шевченко пророк, тому що вдало вплітає в свої тексти теми, мотиви та прямі цитати з книг пророків? І так, і ні. Звісно, читати вірші Шевченка без доброго володіння текстом Біблії має небагато сенсу, а тому і вивчати в школі більшість текстів, які там подають до вивчення — не те щоб допомагає зрозуміти його творчість. Проте нам усім, а не тільки людям, у котрих Шевченко винесений на ЗНО, слід пам’ятати, що писав він не для нас, а для людей середини ХІХ-го століття. А з тих пір у нас трапилося ще ХХ-те століття з усіма його контекстами та історичними колізіями. Дуже багато речей, котрі Шевченко описував у свій час безповоротно відійшли в минуле. І коли ми приписуємо собі, своїй реальності його на кшталт “доборолась Україна до самого краю” — це лише наші фантазії на тему сучасних переносних значень цієї фрази.

Проте подумайте ось про що. Якщо Шевченко був пророком для свого ХІХ-го століття, а ми донині вважаємо його пророком — це доволі багато каже про нас як про суспільство. І це нітрохи не комплімент.

Переглянути відео Масони і німецькі колоністи: про кого Шевченкове “Посланіє”? можна тут