Іван Нечуй-Левицький проти клятих галичан

Коли в 2019 році ухвалили новий правопис, навколо нього постало багато скандалів та дискусій в Інтернеті, а декому й досі не відлягло. Особливо часто можна було почути, буцім цей правопис калічить українську мову, або, що особливо смачно, “засмічує її галіцизмами”. Так от, це вже не вперше. Як ви могли зрозуміти, ми розібралися з усіма мовними срачами в Інтернеті та від безвиході пішли до срачів столітньої давнини. 

 

Але спершу трохи контексту.

Нормативна українська мова формувалася в дуже складних умовах. І йдеться тут не лише про репресії та заборони. Просто україномовне населення в той час жило в двох різних імперіях, тому зазнавало помітно різних впливів, а також різні діалекти української тривалий час не могли природно взаємодіяти.

На території України, що входила до Російської Імперії, опорним став наддніпрянський діалект, особливо ж та його версія, котру виклав Пантелеймон Куліш у своїй “Граматці” 1857-го року. Цей правопис нині так і називається — “кулішівка”. В Галичині тим часом точились дебати між етимологістами і фонетистами. Перші відстоювали написання слів за традицією, що йде від староукраїнської. Ось, до прикладу, фрагмент, викладений за правописом Омеляна Огоновського:

Оучитель пише на тáблици и каже оýченикамъ правильно вымавлѧти, поправлѧючи старанно всѧкїй хибный выговôръ: сôль, сѣно.

Якщо це письмо здається вам архаїчним, то майте на увазі, що це Огоновський ще намагався відкинути язичіє, яке запровадив його вчитель, Яків Головацький. Так, той самий. Ось, скажімо, приклад язичія:

Свѣтло, здаеся, возбуджае въ рослинахъ силу, котрою они оуглянный квасъ, амонїякъ, воду, и другое поживлѣнье розкладаютъ на части, зъ ıакихъ тїи рѣчи повстаютъ.

Фонетисти, відповідно, наполягали на тому, що слово має передаватись згідно з актуальним звучанням у мовленні. Оскільки створити повністю фонетичний правопис практично неможливо, а тим паче в умовах існування кількох різних стандартів. Насправді ми всі послуговуємось частково етимологічним, а частково фонетичним підходом. Скажімо, ми напишемо слово “учитель” просто через літеру у, але не напишемо [ця] у слові “здається”.

Попри те що українські говірки підавстрійських та підросійських земель були взаємозрозумілі, єдиного підходу до письма, та навіть до слововжитку, просто не було. Тому після заборон української мови в Російській імперії, коли автори були змушені видаватися за кордоном, зокрема й у Львові, почався доволі цікавий процес обміну. Галичина, Буковина і Закарпаття під кінець ХІХ-го століття зіткнулися з небаченою доти кількістю текстів, писаних наддніпрянцями. Так звана Велика Україна натомість почала тісніше взаємодіяти з Галичиною. Зокрема це спричинилось до активного обміну лексикою.

І от на початку ХХ-го століття зусиллями Михайла Грушевського “Літературно-науковий вісник” переїхав зі Львова до Києва. Його ж зусиллями з’явилися ще кілька журналів, як от “Записки київського наукового товариства”, “Українська хата” і “Село”. Серед мотивів такого вчинку було зокрема створення ґрунту для формування спільної мовної норми, яка поєднувала б особливості південно-західного наріччя з тим літературним зразком, який уже більш-менш сформувався для Великої України.

І от 1912-го року 73-річний на той час Нечуй-Левицький публікує гнівну брошуру “Криве дзеркало української мови”. 

Але хочемо одразу попередити: ми ніяк не хочемо применшити заслуги Нечуя-Левицького чи його внесок в українську літературу та літературну мову. Він був і залишається класиком. Але цей текст – надзвичайно хороше і потрібне нагадування, що не кожен написаний у давнину твір вартісний лише через те, що він написаний у давнину. І не кожен написаний класиком текст заслуговує беззастережної віри лише через те, що його написав класик.

Отож, Нечуй-Левицький обурюється тим, що Грушевський мав “виправити галицьку мову” і “спростити галицький поплутаний чудний правопис, але, як кажуть, обіцянка-цяцянка”. Він переконує, що Грушевський “заповзявся нахрапом завести галицьку книжню мову й чудернацький правопис в українському письменстві і зробить їх нагальними і для галичан, і для Українців”. Ми не будемо чіпати галицький сепаратизм Нечуя-Левицького, а зосередимось на стратегії, якої він чекав (і не дочекався) від Грушевського.

Для Нечуя галицький стандарт літературної мови “чудернацький”, але чесніше буде сказати “помилковий”, оскільки потребує виправлення і допасовуваня до загальноукраїнського стандарту. Що, загалом, не дивно. Галицький правопис Желехівського створювався для потреб української мови, якою балакали на території Австро-Угорщини, відповідно, деякі правила в них відображали специфічні риси, нехарактерні для України центральної.

Скажімо, це дивне вживання ї як і відбиває ствердіння приголосних перед [і], якщо воно в родовому змінюється на [о]. Тому сіль – соли, стіл – столу, але сїно – сїна. При цьому в діалектах Великої України теж були властивості, нехарактерні для західних говірок. Скажімо, більшість подвоєнь. Священик, котрого лише в правописі 2019-го року виправили на священника – типове для тогочасної Галичини написання. Як і житя, знаня тощо. Тому що в західних діалектах у цих позиціях немає подвоєня цих звуків.

Грушевський, як виглядає, розумів, що створення універсального правопису потребуватиме узгодження різних правописних стандартів, створених для доволі різних мовних потреб. Натомість Нечуй-Левицький вважав, що правопис може бути наддніпрянським і неправильним. Тому, коли Грушевський почав робити (хоч і без особливих успіхів) те, про що й заявляв, Нечуй-Левицький сильно на це образився.

Ось яку мовну ситуацію змальовує Грушевський: “Діти тіх батьків, котрі колись передніше нехтували буквою й сьміялись з цього, повернули назад, і тільки й мови в йіх, що за букву”. Наскільки це нагадує процес, що відбувається в Україні останнє десятиліття – самі посудіть. Для нас важливо, що Нечуй звинувачує в цій ситуації… самого Грушевського. Мовляв, раніше кому треба було, той українську і так знав. І тільки з цими клятими галіцизмами, які пропагують так звані “вдавані українці”, почалися срачі.

Галичина в Нечуя постає мало не конспірологічною одиницею, де люди послуговуються своєю “чудною мовою” ніби йому на зло. А насправді ж у Дрогобичі говорять точно так само, як і в Лубнах: 

“в Галичині, де [мовному становищу] спріяють оффиціяльно, … публіка читає усякові книжки, хоч би вони були написані чудною говіркою. А наша школьна молоднеча, як і ті теоретики украінці, вірять в свою тенденцiю і в свою сістему якось нерозсудливо й псують в своіх писаннях мову”. 

Якщо ви коли-небудь бачили правописний срач, то вже можете спостерегти, що за сто десять років аргументи не змінилися ні на йоту.

Але що ж це за страшні галіцизми, якими молоді автори так уперто засмічують “живу українську мову”, котрою, звісно, говорять однаково від Сяну до Тихого океану? За які страшні гріхи Нечуй-Левицький радив Миколі Євшану “замкнути своє човно й пера в скриню на замок з двома зводами й не писати нічого”?

Давайте зробимо маленький інтерактив. Із десяти запропонованих слів оберіть два, котрі Нечуй-Левицький вважав ознакою нищення і калічення живої народної мови: насмішка, пристрасть, доброзичливий, також, назва, здібний, чекати, рішучо, витривалий, житя.  

Якщо ви обрали два слова, то ви програли. Всі названі слова є клятими галіцизмами, котрими Грушевський руйнує живу народну мову. І ви, якщо їх вживаєте, теж руйнуєте українську мову.

Ось іще невеличкий словничок страшних галіцизмів, що зруйнували “живу народну мову”:

не явище, а зьявище
не сумніватися, а вагаться

не короткозорий, а низькоокий

не оцінити, а оцінувати

не прояв, а проявок чи виявок

не рахувати, а лічити, а тому не враховувати, а прилічувати.

Це не кажучи про слова “зокрема, штучний” та ще кілька, для яких Нечуй пар не подає, бо значення цих слів не розуміє. Ми ж посміємо припустити, що для нього правильними відповідниками були б не “зокрема”, а “зосібна”, і не “штучний”, а “роблений”.

Але не тільки від галіцизмів страждає українська мова. Скажімо, слово “ріжні, різні” – це уже клятий волинізм, а правильно буде “усякові”.

Це все приклади з єдиної статті Грушевського. Звісно, є там і слова, котрі будуть виглядати екзотично і для нас нині: так, не “винімок”, а “вийняток”; не “сочистість”, а “соковитість” і ще ряд. Проте цих слів меншість.

У газетах теж коїлось чорті-що. Настільки чорті-що, аж люди відмовлялись їх читати, рвали й топтали від злості. З одного боку, ми знаємо про це тільки зі слів Нечуя-Левицького, а з іншого боку – невідомо, скільки смартфонів і моніторів стали жертвами правопису 2019-го. Так, у 1912-му селян дратували такі слова як “майже”, “відкрити”, “насамперед”, “знань” і — найпромовистіший приклад з усіх — “чотири”.

Цей приклад найпромовистішим з усіх, адже як правильну до нього форму Нечуй пропонує “чотирі”. Окрім того, що в українській звуки [і] та [и] доволі близькі, а в різних стандартах могли вживатись на однакових позиціях… здається, дуже мало шансів, що звиклі до слова “чотирі” селяни не зрозуміли б слова “чотири”. Особливо якщо врахувати, що селяни здебільшого не читали газет.

В той час у селах читаня газет відбувалось приблизно так: у неділю після церкви люди збиралися вдома у священика, вчителів чи просто достатньо письменних людей, котрі зачитували їм статті чи фрагменти статей і, по змозі, їх пояснювали. Тобто зрозумілість тексту залежала не лише від автора, а й від здатности такого читача пояснити написане. Особливо коли статті стосувались політики чи науки.

 

Так, іноді критика стосується взагалі не мови. Скажімо, Нечуя дуже обурює фраза “Майже половина русинів у соймі се москвофіли”. “Чи думали пак авторі, – питає Нечуй, – що селяни на Україні не знають, що то таке сойм, москвофіли…”. Нескладно зрозуміти, що проблема тут не в галіцизмах як таких. А в тому, що стаття про політику в Австро-Угорщині містить реалії, селянам з Наддніпрянщини просто невідомі. Незалежно від того, наскільки вони відповідають мовній нормі. Так, наприклад, фраза “семіотика – це полісемічний термін” абсолютно коректна з погляду української мови. Але якщо ви не знаєте, що таке семіотика і полісемія – вам це не допоможе.

Іноді ця критика набуває геть ґротескних обрисів. Скажімо, статтю про загостреня стосунків між Австрією і Румунією (котру, на думку Нечуя, слід називати Молдавщиною) він критикує за те, що український селянин не втямить, що таке Австрія і Румунія. В певний момент “Криве дзеркало української мови” перестає оповідати нам про українську мову, а натомість починає оповідати про низький рівень освіти українських селян. Винні в ньому, щоправда, все одно галіцизми.

Але, на щастя, за сто десять років багато що змінилось, і цей аргумент став неактуальним. Тепер незвичні чи екзотичні слова відкидають не фразою “подумайте про селян, вони не знають, як називається сусідня держава”, а фразою “подумайте про дітей, їм ще ЗНО здавати”.

Словом, якби ми могли повернутися в минуле і щось переказати Івану Нечую-Левицькому, ми переказали б йому безсмертні слова корифейки української мови Ірини Фаріон: 

Попийте заспокійливе, дурні баби.

Звісно, можна було би припустити, що Грушевський та інші тогочасні автори справді понатягали у свою мову слів, яких просто не існувало в підросійській Україні. Тому, якщо забути претензії до освічености селян, критика Нечуя – принаймні частково справедлива на той час і на те місце критика.

На жаль, сам Іван Нечуй-Левицький не залишає шансів для такого припущення. Річ у тім, що десь у своїй статті Грушевський вживає слова “зязок” і “зязувати”. Носії багатьох діалектів південно-західного наріччя легко побачать тут рідне слово, не-носіям нескладно буде зрозуміти, що пропущено твердий [в]: “зв’язок” і “зв’язувати” відповідно.

І можна погодитись, що Грушевський дійсно вживає доволі екзотичну форму слова, якої легко можна було б уникнути. І можна було б навіть погодитися з Нечуєм щодо цього слова… якби він не вирішив розвинути думку. Так от, такі слова як “зязати”, “сятий”, а також “кісто” замість “тісто”, насправді ніхто не вживає. Тому що Нечуй-Левицький за своє життя бачив двох людей, котрі так казали, а тому ніхто так не каже.

Взагалі більшість аргументів Нечуя збудовані на тому, що він колись зустрічав якусь людину, і або вона так не говорила, або запевнила його, що взагалі ніхто так не говорить. Але насправді немає сенсу висувати претензії до його методології. Тут є значно очевидніша проблема. Слово “кісто”, як і загалом [к] замість [т], говорять не лише в гірських діалектах на Заході України. Буквально ця сама риса побутує також на Полтавщині. Тій самій, що на основі її діалекту сформувалась літературна українська. Деякі риси, як-от характерне [ль]-кання i перехід [т] в [к] до літературної мови не потрапили, а тому, на думку Нечуя, їх не існує.

Проте ігнорування збору первинних даних та ігнорування того, як говорять буквально на протилежному березі Дніпра – це порівняно невеликі проблеми. Найцікавіші причини, з яких, на думку Нечуя-Левицького, окремі нечисленні люди на Заході України говорять такою “чудною мовою”:

“Це якась ганжа в органах мови, од чого залежиться й чудна вимова деяких слів”.

“вимовляють так ті селяни, в котрих верхня губа дуже коротка й тонка, а зуби чималі, і верхня губа не стуляється с спідньою, щоб вимовить букву в”

Отож, будьте обачні, перш ніж кинутись на когось з криками “такого слова не існує, бо я його не знаю”. Можливо, ви маєте рацію, і опонент справді помиляється, але, можливо також, що ви повторюєте помилку Нечуя-Левицького.

Відео Іван Нечуй-Левицький проти клятих галичан можна переглянути тут

Якщо вам цікаво обговорювати мовні питання, це можна зробити з однодумцями чи різнодумцями на платформі https://ukrainian.stackexchange.com. Це форум, де можна поставити питання, поділитися досвідом, дати відповідь на чиєсь питання, дізнатися багато цікавого.