Культурна експансія

5 відгуків для Культурна експансія

1. 

   Оцінено в 5 з 5

   Ivan Hordiienko – 26.01.2023

   Ivan Hordiienko:

   Я не те що раджу, я наполягаю на придбанні книги, прочитанні її та постановці на видному місці на столі. От так, щоб дивлячись російського блоґера чи слухаючи російську пісню, ви бачили пронизливий, повний засудження, погляд тих мін-очей з палітурки.
   Про що книга? Про те, що ви хочете знати. Про те, що ви точно знаєте в загальних рисах (або принаймні здогадуєтесь), але не маєте достатньо фактажу. Тобто, про старання московитів підмінити нашу культуру своєю, що є буквально в усьому, але не завжди відчувається. Жахає те, наскільки це все глибоко в нас. І варто вміти розпізнавати ті червоні прапорці (в усіх сенсах), які досі нас оточують.
   Для доведення я провів невеличкий експеримент серед мого оточення. Задача проста: приблизно намалювати з пам’яті яку-небудь звичайну українську православну церкву.
   Результат цілком очікуваний. Більшість намалювали куполи-цибулини, що виступають за барабани (в справжніх українських такого немає) та інші характерно російські риси, як от хрест із косою перекладиною (взагалі кажучи, історично нехарактерний для нас: у нас він в основному або латинський, або трилистий). Тобто, наші уявлення про сакральну архітектуру побудовані на тому російському дизайні, що стоїть в майже кожному селі.
   Це не очевидно, я би й сам намалював щось таке. На жаль.

2. 

   Оцінено в 5 з 5

   yourhumanities@gmail.com yourhumanities@gmail.com – 26.01.2023

   Ivan Hordiienko:

   Я не те що раджу, я наполягаю на придбанні книги, прочитанні її та постановці на видному місці на столі. От так, щоб дивлячись російського блоґера чи слухаючи російську пісню, ви бачили пронизливий, повний засудження, погляд тих мін-очей з палітурки.
   Про що книга? Про те, що ви хочете знати. Про те, що ви точно знаєте в загальних рисах (або принаймні здогадуєтесь), але не маєте достатньо фактажу. Тобто, про старання московитів підмінити нашу культуру своєю, що є буквально в усьому, але не завжди відчувається. Жахає те, наскільки це все глибоко в нас. І варто вміти розпізнавати ті червоні прапорці (в усіх сенсах), які досі нас оточують.
   Для доведення я провів невеличкий експеримент серед мого оточення. Задача проста: приблизно намалювати з пам’яті яку-небудь звичайну українську православну церкву.
   Результат цілком очікуваний. Більшість намалювали куполи-цибулини, що виступають за барабани (в справжніх українських такого немає) та інші характерно російські риси, як от хрест із косою перекладиною (взагалі кажучи, історично нехарактерний для нас: у нас він в основному або латинський, або трилистий). Тобто, наші уявлення про сакральну архітектуру побудовані на тому російському дизайні, що стоїть в майже кожному селі.
   Це не очевидно, я би й сам намалював щось таке. На жаль.

3. 

   Оцінено в 5 з 5

   yourhumanities@gmail.com yourhumanities@gmail.com – 26.01.2023

   Tetiana Tasha:

   Це збірка есеїв від фахівців у різних культурних галузях про те, як йбнрсн невпинно та послідовно нищила українські книжки, архітектуру, музику, історію, міську забудову, кіно й телебачення.
   Для мене, певно, найочікуваніша книга цієї зими. І, можливо, очікування були дещо завищені, тож не повністю справдилися: зокрема немає есе про театр, що цікавило найбільше, а есе про комп’ютерні ігри — просто розповідь про від початку орієнтований на росгравців S.T.A.L.K.E.R, а не про ігри загалом. Деякі історії не стільки про р-слід, скільки про прикрий стан сучасної української, наприклад, міської забудови (без урахування людських потреб та зручності) або вищої освіти — проте цей останній есей чудово пояснює, чому заборона цитування р-джерел в освітніх програмах і науковій та науково-технічній діяльності ні в які «темні віки» нас не загонить.
   З деякими твердженнями хочеться посперечатися. Наприклад, авдиторія Бикова на літфесті була більшою за слухачів Малдуна та Василя Махна, найімовірніше, тому що про двох останніх мало хто чув, а не тому що «чувак з метрополії наймудріший» (тут палкі вітання видавцям, які досі впевнені, що охочий читач сам знайде свою книжку, без зайвої реклами, і ще більш палкі тим, хто розкручував йбнрсн на українському ринку)… хотіла написати я, а потім нагуглила, що це була «Зелена хвиля», тож Ростислав Андрійович, певно, правий.
   Дуже дивно було прочитати в есе Діани Клочко, що «політична підсвідомість» українців ідентифікувала «безвідмовних слуг держави» орками у 2022. Насправді їх так почали звати ще у 2014 і не через світогляд, а суто за доходяжну, алкоголічну й замурзану зовнішність. І «асиметрична відповідь» волонтерської допомоги фронту теж не 2022 року народження. Так, тепер підключилися всі регіони, масштаби побільшали, але написане читається так, ніби до 2022 ніхто такого не робив, а це не є правдою і применшує працю тих, хто волонтерить з 2014 року.
   А от фільм «Дике кохання» я чомусь завжди сприймала українським — можливо, тому, що про нього писали в «Однокласнику», а Кіру Муратову — російською режисеркою (тільки з цієї книги дізналася, що це не так).
   Від деяких історій просто кам’янієш. Наприклад, що серіалороби досі знімають російських акторів — тобто навіть після 24.02.2022. Цікаво, як вони це роблять чисто технічно, де проводять зйомку?
   Або пам’ятаєте «Територію А»? Я не дуже задумувалась свого часу, куди ж подівся весь той яскравий музичний розквіт, який так любила, а варто було б.
   Декого з авторів хочеться розцілувати — до того чітко, оголено-правдиво й барвисто-переконливо написали. Або просто зачепіли те, що відгукується особисто мені.
   Ростислав Семків: «Лесі у свідомості наших співгромадян рішуче замало» — дуже згодна!
   Катерина Липа. «Тому сучасний масовий український глядач (окрім жменьки шанувальників образотворчого мистецтва) переконаний, що це саме мистецтво мусить: а) бути життєподібним; б) бути «красивим» (найчастіше це означає солодкавеньким); в) чогось там навчати й до чогось закликати. Усе інше не сприймається, причому з агресивною категоричністю.»
   Розділ «Що із цим добром робити?» — в саме серденько.
   Ірина Пустиннікова. Я не знаю, як пані Ірині вдалося у такому короткому тексті розповісти так багато, послідовно, захопливо й корисно. Двічі перечитала і ще перечитуватиму.
   Кирило Чуйко. Цей розділ треба читати хоча б для розуміння, чому не всі ОСББ стають будинками мрії за кілька місяців і чому радянська забудова вбила дбайливе ставлення до простору.
   Анжеліка Рудницька. Це найболісніший для мене текст у збірці.
   Андрій Забіяка. Дуже доступно пояснює на кіноприкладі, чому жодному культурному р-продукту не місце в українському просторі. «Навіть якщо ви знайдете настільки «гарних росіян», що погодяться знімати про Чорнобиль як про закономірний злочин, а не як про прикрий випадок, усе одно, поза Чорнобилем «совок» буде знятий у теплих кольорах, він буде яскравим та затишним. Кожен кадр пошепки казатиме: «Дивись, ну норм же було. Може, тре повернути все це?».
   «Культурну експансію» не те щоб читаєш, її радше проживаєш. І цим вона окремо чудова.
   І щоб пояснити, нащо нам ця книга і закладені у ній сенси (а я дуже хочу, щоб «Культурну експансію» прочитали всі українці, щоб її дарували у бібліотеки та родичам і друзям закордон), завершу словами Євгенія Ліра: «У цьому виданні ви прочитаєте десятки історій, побачите численні оптики й ракурси різних фахівців щодо того, чому саме культурна співпраця з росіянами — співпраця, а не експансія! — лише шкодить нашому захисту. … На жаль, інтелектуальна спільнота до останнього не хотіла затямити одну просту істину: гуманізація росіян — це подарунок машині їхньої пропаганди. Корисний аутсорс, який виконують самі опоненти. Віра у світле вирішення конфлікту через примирення, звісно, аніяк не перекреслює інші вчинки митців, що вирішили переконати росіян способом своєї творчості, але й не скасовує їхньої відповідальності. Концепцію «вікна Овертона» затягали соцмережами до остогидлости, але тут вона надзвичайно доречна. Шкода, але тут також можна вивести алгоритм, цього разу — невтішний.
   Український лідер думок відбілює одного чи групу росіян за рахунок свого авторитету → авдиторія починає цікавитися цими росіянами, дивиться ток-шоу та ютуб-канали за їхньої участі → авдиторія потрапляє до російського інфопростору, відкриває для себе колег «відбіленого» росіянина → авдиторія поволі стає споживачем російського контенту.
   …
   Поза контекстом, поза розумінням тяглості цього процесу нескладно співчувати спробам «звести культурні містки» з росіянами. Щиро вірити в саму можливість культурної експансії українського мистецтва в росії можна тільки за однієї умови — якщо заплющити очі на попередні 400 років історії наших взаємин. Бо це вже було. І є. І буде — якщо після перемоги ми знову запалимо свічку гуманізму й усоте вирушимо шукати «своїх людей» у непроглядній, хижій темряві авторів та мовчазних співучасників геноциду.»
   #дякуюЗСУ за можливість читати й купувати книжки💙
   Більше книжкових відгуків на гудрідз:
   https://www.goodreads.com/user/show/45802353-tasha

4. 

   Оцінено в 5 з 5

   Ната (перевірений власник) – 24.02.2023

   Варто прочитати кожному українцю. Книга для рефлексії. Читається на одному диханні.
   Занадто довго ми дозволяли русні впливати на наше життя, нашу ментальність. Потрібно провести велику роботу над собою, щоб вбити в собі русню. Ця книга допомагає переналаштувати мозок і позбутися відчуття меншовартості завдяки дуже конкретним фактам. Дякую!

5. 

   Оцінено в 5 з 5

   Богдан – 12.03.2023

   Надзвичайно актуальна книга, яку вврто прочитати. Страшно і боляче усвідомлювати масштаби експансії русні у всі сфери культури, які немов ракові клітини захоплюють простір і свідомість українців. Формат есе оптимальний для сприйняття. Читав електронну версію. Було б непогано додати ілюстрації в саму книгу,або qr-коди. Дякую за роботу всім авторам.